Вхідні двері як музей: контркультурний самвидав та львівська «Вірменка»
Алік Олісевич — жива легенда української контркультури, багаторічний лідер львівського руху хіпі та невтомний правозахисник. У другій половині 1960-х років у Львові, в затишному саду колишнього монастиря босих кармелітів, народилася «Республіка Святого Саду» — неформальна молодіжна спільнота, що об’єднала шанувальників рок-музики, пацифізму та вільного способу життя. Алік став ідейним натхненником і літописцем цього середовища, яке відкрито кинуло виклик задушливій сірості радянського тоталітаризму.
У розмові для «Plastic Trees Garden» біля культової кав’ярні «Вірменка» Алік показує раритетні фотографії початку 1980-х років, власні вхідні двері, перетворені на музейний артоб’єкт, самвидавні видання та згадує, як рок-н-рол, квіти й солідарність перетворювалися на зброю спротиву системі.

Ось це наша компанія, 1981 рік. Багатьох із них уже, на жаль, немає в живих — хтось пішов передчасно, хтось виїхав за кордон і живе зараз у Чехії. А це, я так жартома називаю, моя власна «арт-галерея хіпі»: вхідні двері моєї квартири, де я мешкаю. Вони згори донизу вкриті унікальними фотографіями, значками, пацифістськими наліпками, афішами — цілий колаж нашої епохи. А тут світлини з нашої презентації в галереї «Ом». Бачите, усе підписано: презентували книгу Казіка «Магія секси-хіпі». Загалом у нашій серії про львівських хіпі, починаючи з 2011 року й до минулого, вийшло вже одинадцять окремих книжок і три ґрунтовні альманахи. Моя власна книжка — «Революція квітів», є книги Івана Банаха про історію зародження біт- і хіп-руху у Львові, там чудові архівні фотографії.
Це колосальний масив живої історії. Чи виявляють до нього інтерес академічні дослідники?
Наші офіційні історики довгий час цим майже не цікавилися. Знаєте, у нас звикли досліджувати класичне національне відродження або вузьке коло політв’язнів, про що вже видано тисячі томів. А масовий молодіжний контркультурний рух, який існував десятиліттями в підпіллі, залишався ніби непоміченим. Натомість західні дослідники хапаються за наш архів із неймовірним захопленням! Приїжджають історики з Англії — от, скажімо, Джулія Фірст, приїжджають поляки, чехи, американці. Їм усе це шалено цікаво, адже саме західні регіони — Львів, а також Литва, Латвія, Естонія, та ще два мегаполіси, Москва й Пітер, — були головними центрами цього спротиву. Ось, Мирославе, це вам мій презент — тримайте нашу книгу, щоби ви мали її під рукою.
Щиро дякую, це справжній раритет! А як щодо самої «Вірменки», де ми сьогодні записуємо цю розмову?
«Вірменка» — це наша культова колиска. Подивіться на ці стіни: тут висять світлини наших друзів. Ось Кузя з «Братів Гадюкіних», Сергій Кузьмінський — наш близький колега й однодумець. Поруч інші хлопці й дівчата: хтось емігрував, хтось уже у вічності. Тут зараз лише невелика частинка архіву, але експозиція буде постійно оновлюватися. Зараз артдиректоркою та менеджеркою кав’ярні є Анастасія Зайцева — надзвичайно креативна людина. Ми разом задумали оновити цей простір: увіковічнити знімки нашої тусовки, започаткувати традицію «підвішеної кави» для відвідувачів, а до кави можна й наливку підвісити! Художник Олександр Войтович створив чудові портрети в колоритному хіповому стилі. Тут же з’явилися книжки про Львів і каву Ілька Лемка, твори Андрія Куркова. Ми провели тут прем’єрну акцію відразу після відкриття кав’ярні 18 серпня, коли завершився ремонт. Минуло всього два місяці, а як затишно!.. Ой, обережно, добре, що кава не хлюпнула на вашу звукову апаратуру! Давайте я пересяду сюди ближче, щоб вам було зручно писати звук.
Республіка Святого Саду: пародія на радянську систему та зародження року
«Вірменка» живе своїм особливим життям уже не одне десятиліття. А з чого починався цей альтернативний простір у Львові?
Сама «Вірменка» відкрилася 1979 року — їй уже тридцять сім років. За цей час вона пережила дві чи три реконструкції. Під час останнього ремонту будівельники відкрили чудові автентичні дерев’яні балки, знайшли кладку старої кам’яниці, якій щонайменше триста років. Багато хто боявся, що після реставрації атмосфера зникне, але дизайн навпаки став органічнішим. І от нашу першу акцію в оновленій кав’ярні ми приурочили саме до виникнення Республіки Святого Саду. 12 жовтня 1968 року народився «Святий Сад». Це був безпрецедентний випадок: територія колишнього монастиря босих кармелітів біля церкви святого Михайла на вулиці Підвальній. Поруч стояв гуртожиток поліграфічного технікуму. Там збиралися підлітки, тинейджери — зараз цим хлопцям уже по 65–70 років, як от Юрію Шаріфову. І вони прагнули створити щось непідцензурне, власне, пов’язане з новою музикою.
Ми проголосили цей куточок «Республікою Святого Саду». Ілька Лемка обрали президентом, призначили міністра культури, міністра спорту, міністра будівництва. Фактично це була дотепна, їдка пародія на весь той комуністичний дурдом і формалізм. Територія була відгороджена високими монастирськими мурами, це був наш суверенний простір, де радянські правила просто не діяли.

Яка саме музика була тоді головним ферментом для об’єднання молоді?
Усі підлітки тоді буквально шаленіли від рок-н-ролу та блюзу. Спершу це були The Beatles і The Rolling Stones. А вже наприкінці 60-х років посипалися карколомні новинки: Led Zeppelin, Deep Purple, Uriah Heep, The Doors, Дженіс Джоплін. Молодь прагнула копіювати ці стилі, грати наживо, ділитися записами. Але найважливішим кроком стала спроба створити свій власний рок, причому з україномовними текстами.
LIVE58:12Art Meetings 2015 - ELEMENTS - Willam Soovik (SE), Maciej Garbowski (PL), Piotr Damasiewicz (PL)через: Лед ЗеппелінОдним із таких першопрохідців, справжніх останніх могікан підпільного року, став гурт «Супер Вуйки». Хлопці зуміли роздобути власну апаратуру, але відкрито виступати не було жодної змоги. Доводилося йти на всілякі хитрощі — скажімо, домовлятися з якимось будинком культури на Сихові чи околицях, реєструватися під виглядом офіційного вокально-інструментального ансамблю (ВІА). А там ставили жорстку рознарядку: 90% програми має становити «совдепщина» — ура-патріотичні оди про партію, Леніна або шаблонні пісні на кшталт «Марічки». До справжнього драйву року це не мало жодного стосунку, і хлопці шукали будь-яку нагоду вирватися з цих рамок.
Хунвейбіни на вулицях Львова: комсомольський терор, ножиці та випускний «Супер Вуйків»
Наскільки агресивно радянська репресивна система реагувала на будь-які прояви неформальної молодіжної культури у Львові?
Це була доба жорсткого тоталітарного пресингу. Сучасній молоді навіть важко уявити той рівень абсурду й терору. У Львові тоді було п’ять районів (це зараз шість із Сиховом). І в кожному районі діяли так звані Комсомольські оперативні загони дружинників — ми їх називали «хунвейбінами», або ще грубіше, за аналогією з китайською Культурною революцією 1966–1967 років, коли нацьковані підлітки громили інтелігенцію й висилали людей у села на перевиховання.
Ці комсомольські загони вишукували будь-яку крамолу. Вони чатували на танцювальних майданчиках, прискіпливо стежачи, як ти танцюєш: якщо помічали рухи твісту, рок-н-ролу чи бугі-вугі — тебе могли негайно скрутити. Хапали хлопців за трохи довше волосся, за саморобні хрестики, браслети, кльоші. Дівчат у коротких спідницях тягли до відділків і публічно таврували «проститутками». Це було суще дикунство! Вісімнадцяти-двадцятирічні комсомольці, студенти, які вислужувалися перед партійним керівництвом заради кар’єри, збивалися в зграї, наче шакали. Вони могли напасти на вулиці, побити, розпороти бритвами чи ножицями джинси, силоміць обстригти волосся просто у відділку міліції.
У мене був колега з літераторів — Володимир Яворський. Він написав пронизливу річ «Муки радості Бориса Штоцького» про ті погроми. Ми спільними зусиллями видали її в нашій серії самвидаву. Там детально зафіксовано, як комсомольські шакали знущалися з хлопців через довге волосся та вільний одяг.
Скільки років проіснували «Супер Вуйки» в таких жорстких умовах, і чим завершилася їхня історія?
«Супер Вуйки» протрималися з 1975 по 1981 рік. Їхній фінальний виступ став легендою. Це сталося на випускному вечорі в середній школі №60 на вулиці Любінській (про це детально писав Ілько Лемко). Музикантів пустили зіграти для випускників. Спершу хлопці приспали пильність викладачів і комсомольських кураторів — заграли тихі, лояльні мелодії. Але потім як увімкнули свої підсилювачі на повну потужність, як урізали шалений, безкомпромісний хард-рок! Молодь зірвалася з місць, почалося божевілля, танці на столах. Дирекція школи та комсомольці були в паніці, вимкнули електрику й викликали наряди міліції. Після цього скандалу групу остаточно розігнали й заборонили.
Ера біг-біту та поява львівських гіпі: триста гуртів і феномен Шарніра
У шістдесятих роках термін «рок» ще не був загальноприйнятим — тоді говорили «біг-біт»?
Саме так! У середині й другій половині 60-х слова «рок» у нашому вжитку майже не було — панував термін «біг-біт». Навіть знаменитий фестиваль у Монтереї в Каліфорнії 1967 року, де збиралися тисячі вільних людей і хіпі, офіційно називався Monterey Pop Festival. Радянські комсомольські й партійні чиновники спочатку взагалі не розуміли, що це таке й як із цим боротися, тому біг-біт на короткий час отримав певну шпарину для життя.
У наших альманахах ми опублікували безцінні спогади Юрія Шаріфова — ветерана львівської сцени, одного з першопрохідців молодіжного музичного руху. Він згадує, що десь у 1967–1968 роках у самому лише Львові налічувалося до 300 біг-біт груп! Уявіть собі: три сотні самодіяльних молодіжних ансамблів по школах, технікумах, клубах, підвалах. Молодь масово прагнула грати на електрогітарах. Влада спершу розгубилася, а потім почала закручувати гайки, запроваджуючи жорсткі заборони на репертуар.
1967–1968 роки — це золота пора світової гіп-революції. І в цей самий момент паростки руху почали пробиватися у Львові, в Прибалтиці (Литва, Латвія, Естонія), у Пітері та Москві. У Львові ключовою постаттю став надзвичайно вольовий і харизматичний хлопець — Ярослав Яресько, якого всі знали на прізвисько «Шарнір» (або «Куличка»). Він народився 1949 року, переніс поліомієліт чи травму й з дитинства ходив на милицях. Тобто в 1968 році це був уже двадцятирічний, абсолютно сформований, незламний чоловік.
Уже в 1967 році Шарнір згуртував довкола себе першу у Львові справжню гіп-компанію. Це виглядало неймовірно для радянського Львова: дівчата ходили містом босоніж, вплітали польові квіти у розпущене волосся. Для того часу це був абсолютний культурний шок! А 1968 року, якраз під час Празької весни, Шарніра відправили на лікування до Чехословаччини. Там він познайомився з чеською радикальною контркультурною молоддю, побачив свободу на власні очі. Повернувся він феноменальним: відростив густе чорне волосся до плечей, носив шкіряні штани (нечувана річ для того часу!), привіз із Праги шкіряну куртку з бахромою та великий пацифістський значок.
Виходить, Шарнір привіз до Львова не просто стиль, а й радикальні ідеї західного контркультурного спротиву?
Безумовно. Він перебував під сильним впливом американських «йіппі» (Youth International Party) — Еббі Гоффмана та Джеррі Рубіна. Це було радикальне крило гіпі, яке виводило десятки тисяч молодих людей на мітинги проти війни у В’єтнамі, вимагало повної свободи особистості, свободи самовираження, скасування обов’язкової служби в армії. Шарнір прагнув перенести цю енергію прямої дії сюди, у підрадянський Львів.
Прихисток на Личакові та сейшни на Чортових скелях
Де збиралася ця перша група однодумців, адже міліція пильно контролювала центральні вулиці?
У групі Шарніра було близько 50–60 постійних учасників, а симпатиків — ще більше. У центрі міста, в парках на лавочках, довго посидіти не давали: постійно налітали патрулі міліції та КДБ. І от десь у 1968–1969 роках хлопці облюбували Личаківський цвинтар, а саме зарослу чагарниками ділянку біля старої польської військової меморіальної арки. Туди міліцейські «бобики» заїхати не могли, патрулі навідувалися рідко. Там можна було спокійно сидіти годинами, слухати гітару, читати вірші, обговорювати філософію та музику.
Підлітки масово бралися за інструменти. Тоді ж не було комп’ютерів чи синтезаторів — усе гралося наживо. Хлопці зачинялися в сирих підвалах, паяли примочки, перекладали рок-тексти українською мовою або писали власні вірші. Робили експерименти для вузького кола друзів.
А кульмінацією стали регулярні виїзди за місто — у Лисиничі, на знамениті Чортові скелі. Уявіть картину: компанія зі «Святого Саду» тягне на собі через ліс важкенні колонки, підсилювачі, барабанну установку, бензиновий генератор! Вибиралися на вершину скель і влаштовували там багатогодинні сейшни посеред дикої природи. Вони репетирували там цілий рік, створили близько півтора десятка оригінальних рокових композицій. Почути такий живий драйв серед лісу було неймовірним переживанням свободи.
Тобто феномен «Супер Вуйків» був прямою спадщиною цих скельних експериментів?
Саме так. Коли згодом виникли «Супер Вуйки», вони увібрали в себе всю цю бунтарську атмосферу Личакова та Чортових скель, перетворивши її на маніфест львівського україномовного року.
Балтійський вимір: Каунас, смолоскип Ромаса Каланти та псковські карателі
Як розвивалися зв’язки львівського підпілля з іншими регіонами імперії, передусім із країнами Балтії?
Львів дуже швидко перетворився на південну Мекку руху гіпі в СРСР. А північною Меккою була Прибалтика — Таллінн, Рига, Вільнюс, Каунас. Ось у мене збереглися унікальні фотографії нашого друга Казіка (Казимира). Його родина свого часу поїхала до Аргентини в пошуках кращої долі, але там зіткнулася з військовою диктатурою. Батьки повірили радянській пропаганді й повернулися до СРСР — і потрапили з одного пекла в ще гірше, тоталітарне пекло. Казік став невіддільною частиною нашого братства.
У країнах Балтії перші біг-біт фестивалі відбувалися напівлегально ще в 1967–1968 роках. У мене є знімки з Таллінна й Риги, де збиралися сотні довговолосих хіпі з Москви, Пітера, Львова. Прибалтика, як і Львів, була поруч із кордоном, там слухали польське радіо, ловили західні трансляції, тому хвиля вільного способу життя захлиснула молодь навіть масовіше, ніж у нас. Але саме там сталася трагедія, що змінила хід історії.
14 травня 1972 року в Каунасі дев’ятнадцятирічний юнак, гіпі Ромас Каланта прийшов у сквер біля Музичного театру, де щодня тусувалася молодь. Він вигукнув на весь голос: «У цій країні немає свободи! Тут навіть слово «свобода» заборонене! Свободу Литві!» — узяв трилітровий бутель бензину, облив себе й підпалив. Він помер у лікарні від жахливих опіків наступного дня, 15 травня.
Коли влада спробувала таємно поховати його на кілька годин раніше призначеного часу, вибухнуло велетенське повстання! Тисячі молодих людей — гіпі, школярі, студенти — вийшли на проспект Лайсвес. Вони скандували «Свободу Литві!», перевертали міліцейські машини, громили відділки, вимагали свободи віросповідання та виходу з СРСР. Це був безпрецедентний вибух відкритого антирадянського гніву.
Москва була настільки налякана, що кинула на придушення беззбройної молоді війська спецпризначення та 76-ту повітрянодесантну дивізію з Пскова — тих самих виродків-десантників, які 1968 року душили Прагу, а сьогодні чинять звірства й воюють проти нас на території України! Тоді в Каунасі заарештували понад п’ятсот людей, лідерів засудили на терміни від 8 до 10 років таборів. І після Каунаса КДБ почав тотальне полювання на гіпі по всьому Союзу.
Полювання КДБ, психлікарні, вініловий чорний ринок і «Система»

Як ця каунаська хвиля репресій вдарила по львівському осередку?
У Львові почався справжній терор спецслужб. Нашу тусовку взяли в щільні лещата. Шарніра заарештували ще в листопаді 1970 року — професор Вільям Ріш із Гарварду згодом дослідив розсекречені архіви Львівського обкому КПУ та КДБ і детально описав ті справи. Влада намагалася будь-що пришити нам політичні статті. Почалися масові відрахування студентів з університетів, політехніки, інституту прикладного мистецтва. Хлопців силоміць забирали в армію — часто в будівельні батальйони чи дисциплінарні роти.
А найбільш витонченим інструментом розправи стала каральна психіатрія. Якщо молода людина не хотіла стригтися, носила хрестик чи пацифік, слухала рок і говорила про мир — її оголошували «психічно хворою з млявоперебіжною шизофренією». Кидали в закриті психлікарні на Кульпаркові або вивозили до Дніпропетровська, де кололи галоперидолом і сульфозином, перетворюючи людей на живі рослини.
Мене самого вигнали зі школи після восьмого класу, бо дирекцію дратував мій вигляд і погляди. Довелося йти в ПТУ на вулиці Зеленій до важких підлітків, щоб здобути спеціальність і атестат. Згодом мене не раз тягали на допити в обласне управління КДБ на вулиці Дзержинського (тепер Вітовського). Слідчі сиділи навпроти й відкрито погрожували: «Олісевичу, ми тобі пришиємо 62-гу статтю — антирадянська агітація і пропаганда, отримаєш сім років таборів суворого режиму й п’ять років заслання в Мордовію». Але ми трималися філософії любові й ненасильства. Ми вірили, що квіти й правда сильніші за їхні танки.
Як в умовах такої ізоляції ви діставали вінілові платівки, джинси та контркультурну літературу?
Це була ціла підпільна індустрія! Фірмовий вініл був на вагу золота. Платівки везли моряки закордонного плавання через Одеський порт або передавали контрабандою з Польщі. У Львові щонеділі діяв підпільний ринок — так звана «Тучка» біля Краківського ринку або на околицях у лісопарках. За один оригінальний фірмовий диск The Beatles, Pink Floyd чи Led Zeppelin просили від сорока до сімдесяти радянських карбованців! А середня місячна зарплата інженера становила 100–120 карбованців. Тобто за платівку віддавали пів зарплати!
Джинси також були розкішшю. Я пам’ятаю, як у 14 років під час канікул поїхав автостопом до Литви й купив там у знайомого старі потерті джинси за три карбованці. 1 вересня надів їх на шкільну урочисту лінійку — мене негайно з ганьбою вигнали зі школи й написали догану в щоденник! Тому ми все шили самі: купували звичайні широкі радянські штани за кілька карбованців, розпорювали бічні шви й вшивали яскраві трикутні клини з вельвету чи червоної тканини, щоби виходив екстремальний кльош від коліна. Самі фарбували сорочки, плели з бісеру фенечки. А головне — функціонувала всесоюзна «Система»: неформальна мережа солідарності хіпі. Можна було вийти на трасу без копійки в кишені, дістатися автостопом від Таллінна до Криму через Львів, Київ, Харків, зупиняючись на безкоштовних конспіративних квартирах — «вписках».
Афганський перелам і група «Довіра»: перший відкритий антивоєнний мітинг
Вторгнення СРСР в Афганістан у грудні 1979 року стало катастрофою для цілого покоління. Як це вплинуло на ваш рух?
Афганська війна стала моментом істини. Для нас, переконаних пацифістів, заповідь «Не убий» була абсолютом. Коли радянська влада почала гребти хлопців і відправляти на безглузду бійню в чужу країну вбивати афганців, наші побратими свідомо відмовлялися від військової присяги. Багато хлопців ішли на тюремні терміни за відмову брати до рук автомат або симулювали психічні розлади, аби потрапити до психлікарень замість Афгану. Це був колосальний духовний розрив із режимом.
У 1987 році я став одним із співзасновників львівського осередку Групи за встановлення довіри між СРСР та США (група «Довіра»). Це була перша незалежна відкрита правозахисна й пацифістська ініціатива. Ми вимагали негайного виведення радянських військ з Афганістану, повного ядерного роззброєння, права на альтернативну цивільну службу та свободи слова.
І от 20 вересня 1987 року у Львові ми вийшли на перший відкритий політичний мітинг! Це відбулося в центрі міста, біля Домініканського собору (тоді Музею релігії та атеїзму). Ми розгорнули плакати із закликами припинити війну в Афганістані, за мир і довіру між народами. Нас оточили наряди міліції та кагебісти в цивільному, били гумовими кийками, пакували у воронки. Але новина миттєво облетіла західні радіостанції — «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі», «Радіо Свобода». Система вперше дала тріщину у Львові, страх розвіявся.
Авангардний андеграунд: богема, «Пластична містифікація» та квартирники
А чи були у Львові радикальніші музичні пошуки — відірвані від традиційного року, наприклад шумові ефекти, авангардні колажі, поєднання театру, музики й літератури?
Безперечно, усе це було! Просто наше середовище гіпі було певною мірою замкненим братством зі своєю рок-н-рольною та блюзовою традицією. А поруч існувала так звана богема: андеграундні художники, поети, актори. Вони ставили собі зовсім інші естетичні завдання.
Мій близький колега ще з групи Яреська — Володя Сурмач (він уже багато років мешкає в Польщі). Наприкінці 80-х років, десь у 1987–1988-му, він разом з однодумцями створив формацію «Пластична містифікація». Їх було близько п’яти людей — художники, літератори. Вони грали абсолютно авангардну електронну й експериментальну музику, накладали шуми, генераторні хвилі, читали верлібри, робили перформанси. Сурмач навіть випустив аудіодиск із цими записами. Це був чистий звуковий авангард.
Крім того, колосальну роль відігравали квартирники та підпільні виставки. У приватних квартирах художники розвішували картини — абстракцію, експресіонізм, сюрреалізм, які в СРСР офіційно заборонялися. І на відкритті таких виставок у квартирах створювали живий звуковий фон: експериментували з магнітофонними стрічками, шумами побутових предметів, акустичними гітарами. Такі хатні сейшни збирали по пів сотні людей.
У Львові все це було дуже розкидано по районах. Не було єдиного координаційного центру. На Рогатці діяла своя компанія, на Левандівці — своя, на вулиці Варшавській і Голоско — третя, на Погулянці — четверта. От, скажімо, на Рогатці з 1970 по 1975 рік грав цікавий гурт «Печера» під проводом чудового музиканта Левка (він сьогодні відомий волонтер). Вони одними з перших писали власні україномовні рок-композиції.
Хутори в Прибалтиці, прото-транс і психоделічні мандри сходом
А як далеко такі звукові експерименти заходили за межами Львова?
У Латвії та Литві це набувало приголомшливого розмаху! Там орендували або просто знаходили покинуті хутори далеко в лісах. З’їжджалися сотні дві-три людей з усієї Прибалтики й Москви. І там влаштовували багатоденні дійства: розвішували на деревах величезні абстрактні полотна, ставили генератори, у лісі грала жива шумовий ембієнт, рокові психоделічні імпровізації, ритуальні барабани. Фактично це був чистий прототип стилю гоа-транс ще задовго до того, як цей термін з’явився у світі!
Уже за незалежної України, наприкінці 90-х років, у нас у Львові схожі вечірки почав організовувати Ганс — вечірки готичної музики й психоделічного трансу. Я бував на трьох таких подіях — це був неймовірний синтез електронного звуку, візуальних ефектів і містичної атмосфери.
А ще в мене є друг Сашко Чайка. Він уже понад двадцять років мандрує Азією: об’їздив Камбоджу, Лаос, Таїланд, живе по пів року в індійському штаті Гоа. Він шалено захоплюється психоделікою, медитативними звуковими полотнами й орієнтальними експериментами. Ось такі люди мають унікальний досвід слухання й творення альтернативного звуку.
Трилогія альманахів, Джимі Хендрікс у Львові та музейна пам’ять
Як виник задум зафіксувати цю контркультурну епопею в друкованих книгах та альманахах?
Ми зрозуміли: якщо ми самі цього не запишемо, історія просто розчиниться в небутті. Люди старіють, помирають, документи губляться. І ми з нашим редактором Іваном Банахом взялися за справу. 2011 року вийшов перший альманах «Хіпі у Львові», 2012-го — другий. Потім три роки копіткої праці — і побачив світ третій великий альманах.
Що показово: третій том ми присвятили бійцям АТО та Героям Небесної Сотні! Багато хто дивується: «Ви ж пацифісти, як це поєднується?» А я відповідаю: коли на твою рідну землю приходить загарбник і хоче знищити твою свободу, твій дім і твоїх близьких — захист стає священним обов’язком. Багато людей із нашого контркультурного середовища пішли добровольцями на фронт або стали волонтерами. Свобода завжди вимагає мужності.
У наших альманахах зібрано тексти авторів із різних країн. Наприклад, відома блюзова співачка Умка (Анна Герасимова, лідерка гурту «Умка і Броньовик») написала чудовий нарис про те, як жив хіп-рух у Москві. Свої спогади дали литовці, поляки, чехи. Це була спільна боротьба за людську гідність.
А відомий письменник Андрій Курков написав роман «Львівська гастроль Джимі Хендрікса». Там є дивовижний сюрреалістичний сюжет, де ми ховаємо на Личаківському цвинтарі відірвану праву руку Джимі Гендрікса! Я там дію як реальний персонаж під власним іменем. Мене часто запитують: «Аліку, а це правда?» Я сміюся: «Вважайте, що правда!» Бо в кожній художній метафорі є зерно нашої тодішньої екзистенції.
Зараз у Лос-Анджелесі, в музеї «Wende Museum», створили постійну експозицію про радянських хіпі до 50-річчя руху. Вони взяли наші книги, самвидав, пацифіки, джинси й були просто вражені глибиною львівського матеріалу. А наш відомий історик Ярослав Грицак лише кілька років тому щиро зізнався: «Я все життя займався академічною історією, і тільки тепер усвідомив, яке потужне підпілля існувало поруч із нами».
Діалог про звукові експерименти: Юрій Шаріфов, Ілько Лемко та жива спадщина

А ви особисто бували на суто шумових, авангардних сейшнах у той час?
Щиро кажучи, моє серце завжди належало класичному блюзу, ритм-енд-блюзу та мелодійному року 60-х — The Doors, Джимі Гендріксу, Janis Joplin. Суто шумові речі більше культивувалися в Прибалтиці та Пітері. Але на домашніх квартирниках я чув чимало незвичних акустичних колажів, коли під декламацію віршів вмикали дивні звукові петлі й шуми.
Ми зараз відновлюємо цю традицію живих зустрічей на «Вірменці». 8 грудня плануємо вечір до дня народження Джима Моррісона, а 21 грудня — меморіальний вечір Джека Керуака, де Андрій Курков читатиме фрагменти своєї нової книги. Можна приурочити окрему подію саме темі експериментального звуку й зібрати ветеранів сцени.
Юрій Шаріфов — унікальна постать. Він багато експериментував зі звуком і в 90-х, і в нульових, і далі. Якщо ми сьогодні досліджуємо ці форми, то він напевно робив це ще в ті далекі часи?
Безперечно! Юрій Шаріфов — це жива енциклопедія львівського звуку. Він грав усе: від джазу й біг-біту до прогресиву й складних звукових експериментів. Мирославе, жодних питань: я дам тобі контакти, ми зустрінемося разом із ним та Ільком Лемком тут, на «Вірменці», і вони розкриють тобі пласти музичної історії, про які мало хто здогадується!
Домовилися! Щиро дякую вам, пане Аліку, за цю захопливу подорож у серце львівського андеграунду. Свобода — це стан душі, і ви довели це власним життям.
- Алік Олісевич [особа]База GENOME (a11058): artist, Ukraine.
- Джимі Гендрікс [особа]особа. матеріали Клубу Т.А.М. / Centrum Mundi · Крістіан Марклей: вініл, колаж, візуалізація звуку й «Годинник»
- Юрій Шарифов [особа](1946–2017). композитор, музикознавець, педагог (Україна). Контекст: Львів. Мапа КОРІННЯ (1 розмова) · Антек Міхнік та Мирослав Трофимук: Парадокси польської та української…
- The Doors [гурт / проєкт]Платівка на ламповому програвачі — момент сліз. · Centrum Mundi — LIII — Олександр Фразе-Фразенко: найкоротша відстань до…
- КДБ [інституція]Репресивний орган. · T71 Хто мав доступ до техніки · Centrum Mundi — CXI — Михайло Мануляк про українські ВІА, цензуру та…
- Лед Зеппелін [гурт / проєкт]База GENOME (a14054): artist, Horishni Plavni. · Centrum Mundi — CXVI — Професор Михайло Зарічний: чи можна передбачити…
- Бітлз [гурт / проєкт]База GENOME (a13945): artist, Horishni Plavni. · Centrum Mundi — CXVI — Професор Михайло Зарічний: чи можна передбачити…





