Ніколаєнко про мотивацію, початок і те, чого він шукає в музиці
Інтерв’юер: Привіт. Класно, що ми знімаємо в кінотеатрі, який називається «Кіно Київ» і несподівано розташований у Кракові. Ніколаєнко: На секунду можна уявити, що ми зустрілися в Києві. Інтерв’юер: [сміється] Так. Зазвичай моє перше запитання до музиканта — про мотивацію, бо це найважливіше. Де ти шукаєш мотивацію? Ніколаєнко: Це перше запитання? Ну, воно складне, я не знаю, звідки вона береться. Це наче потік, і ти нічого з цим не зробиш. Просто якщо нічого не робиш — стає нудно. А коли весь час робиш те, чим захоплений, — усе, ти вже не можеш цього не робити. Отак воно. Інтерв’юер: Як почалася ця «пригода»? З чого все почалося? Ніколаєнко: Моя особиста музична пригода почалася з радіо. Пам’ятаю, у дитинстві слухав якусь музику, а десь у чотирнадцять почав слухати електроніку на радіо. Це була місцева дніпровська мережа «Радіомікс», де по п’ятницях і суботах грали Топольський і резиденти дніпровських нічних клубів. Саме тоді я познайомився з електронною музикою. Я не розумів, що це, але мені дуже подобалося. А потім почав слухати більше, більше і більше. Це було десь у 1996-му чи щось таке. Інтерв’юер: Я тебе дуже добре розумію, у мене була схожа ситуація. Пам’ятаю, як засинав під транс. Радіо було ввімкнене постійно, і терміна «транс» я теж не знав. Потім випадково сталося так, що в нашому районі була компанія людей, які влаштовували транс-вечірки у Львові. І якось воно понеслося. А що було далі? Ти зацікавився електронікою і почав копати глибше? Ніколаєнко: Я почав збирати касети і мікси, а потім, у 2001-му, почав збирати платівки. І того ж 2001-го почав грати як діджей у клубі, чиї мікси до того слухав по радіо. А потім, десь наприкінці 2000-х, я трохи втомився слухати лише танцювальну й електронну музику, і один мій друг записав мені дещо — так тоді було: люди обмінювалися mp3-дисками. І там я знайшов Яна Єлінека, Oval. І в мене було те саме відчуття, що й тоді, коли я почав слухати електроніку. Мовляв: «Ого, що це, я не розумію», — і я просто змістив фокус у той бік. А 2006-го в мене був перший лайв як музиканта. Це було в Києві, на [нерозбірливо 04:42] чи на фестивалі Next Sound, не пам’ятаю. Інтерв’юер: Тобто це доволі небезпечно — зміститися з безпечної зони танцювальної музики в таку невідому область. Ніколаєнко: Ну, через якийсь час стає нудно, і ти розумієш, що з’являється щось цікавіше. Отак. І тоді ти в це занурюєшся. Дедалі глибше. Можливо, коли я тільки почав слухати електронну музику, я шукав у ній те, що маю тепер. Інтерв’юер: А до чого ти дійшов тепер? Ніколаєнко: Ну, тепер я точно розумію, що роблю. Коли я тільки починав робити музику, я не дуже розумів, що роблю і чого хочу. А тепер я точно знаю, чого хочу, і це дуже приємне усвідомлення.
Про софт, плівку як інструмент і ноту ностальгії в його треках
Інтерв’юер: Ти почав з комп’ютера, очевидно? Ніколаєнко: Так, саме так. Інтерв’юер: Яким софтом користувався? Ніколаєнко: Це був Reason, у ньому були класні семплери, у яких можна було робити класні лупи. Семплерів можна було мати скільки завгодно, і в кожному вибрати семпл і зробити луп. І взагалі, пам’ятаю, це був добрий софт. Інтерв’юер: Так, усі з нього починали. А я пішов простішим шляхом: спершу користувався Fruity Loops. Ніколаєнко: Так, Fruity Loops, але там було легше робити радше танцювальну музику. Я не знав, як зробити її інструментами щось складніше. Інтерв’юер: Пам’ятаю, що я починав з першої версії. Вона виглядала як перехідна версія трекера: там були такі крапочки. І працювала вона фактично як трекер. Тому поводилася не так, як пізніші версії. Були баги, іноді звук якось зависав, тягнувся й тривав вічно, і це створювало всілякі дивні експерименти, а нашарування було таке цікаве. Яким був твій наступний крок геть від комп’ютерів? Ніколаєнко: Я десь по дорозі зрозумів, що не можу відтворити на комп’ютері той звук, який хочу, і для цього мені потрібні касети. У мене був ще й VHS-магнітофон — теж добрий інструмент. Мені треба було досягти певного звучання, і зробити це я міг лише касетами. У мене вже були звичайний касетник, VHS-рекордер і мінікасетник. Я міг записати кожен трек на плівку, потім назад у трекер — і тоді зрозумів, що вже досягаю того, чого хочу. І так, крок за кроком, я зрозумів, що комп’ютер мені не потрібен. Тобто я хочу контролювати весь процес вручну, керувати всім руками. Інтерв’юер: Плівка була просто інструментом, який трапився під рукою, чи ти вибудував її образ через якісь її звукові властивості? Ніколаєнко: Загалом я люблю фільми, зняті на плівку. Вони якісно інакші, ніж зняті на цифрову камеру. Сьогодні люди все одно ще знімають на плівку. Якщо раніше плівка була обов’язковою — тобто без неї не можна було зняти кіно, — то тепер це просто специфічний інструмент для досягнення певної якості картинки. У музиці для мене так само: я використовую її як інструмент для досягнення певної якості звуку. Інтерв’юер: Тобто це про ностальгію? Ніколаєнко: Може, це ностальгія. По-перше, мені просто подобається це робити, а по-друге чи по-третє — воно просто так виходить, що звучить ностальгійно. Виходить, що звучить як шматки якихось, можливо, вигаданих чи фантомних спогадів. Тобто в цього така якість звуку. Інтерв’юер: Я бачив, що в тебе багато цікавих алюзій на пам’ять і якусь археологію. Чому так? Ніколаєнко: Це мені так само незрозуміло, як і мотивація. Тобто воно звідкись береться [усміхається], і я не знаю чому. Мені просто дуже подобається.
Про модульні синтезатори і баланс між студійною роботою та живими виступами
Інтерв’юер: А що з модульними синтезаторами? Який у тебе з ними досвід? Ніколаєнко: Так, я використовую модульні синтезатори саме для того, щоб створювати ці «лупи». Тобто чистий звук тих самих секвенцій, які я роблю, — ти був на концерті й чув їх наживо, це теж добре, але чогось бракує. А коли вони записані певним чином на плівку — ось тоді вони звучать інакше. По-перше, у [нерозбірливо 11:30] рекордера дуже класні преампи — це теж чинник. А далі — сама плівка. Але просто взяти модульний синтезатор і грати наживо… Раніше я так робив, але тепер це вже не те, що мені подобається. Цікавіше записувати і приємніше грати наживо з плівки. А в студії — так, це студійний інструмент, і на сцену я його не братиму. Інтерв’юер: А він достатньо великий, щоб його виносити? Ніколаєнко: Ну, є таке, але… Heinali приїхав із модульним синтезатором. Та й мої інструменти теж не надто легкі [усміхається], і возити їх — та ще «пригода». Але під «студійним інструментом» я маю на увазі, що я як артист не можу вийти з ним на сцену. Для мене це суто студійний інструмент для створення секвенцій і запису лупів на плівку. Бо без цього сам звук мене не задовольняє. Інтерв’юер: Тобто в тебе є чіткий поділ між лайвом і студією? Лайв — це продовження студійної роботи, чи з ним може статися щось несподіване? Ніколаєнко: Це цікаво. Учора один з відвідувачів сказав мені, що це було схоже на діджей-сет — наче я зіграв діджей-сет із лупів. По суті, так і є, і мені це подобається. Мені подобається, що в мене є ці лупи, вони вже відібрані, бо коли я їх створюю, лишаю тільки ті, які мені справді подобаються. Якщо луп не подобається — переписую, доки не вийде така класна річ. І так вони накопичуються, я їх каталогізую, а потім добираю ті, що пасують одне до одного. Можу взяти, наприклад, десять і зробити з них трек. Так я зробив свої останні альбоми. Інтерв’юер: Тобто це фактично щось на кшталт пам’яті? Ці короткі уривки зараз спадають на думку, тим паче що модульний синтезатор — річ некерована, ніколи не знаєш, що станеться. Записуєш один раз і повернутися до цього вже не можеш, так? Ніколаєнко: Ні. Я можу просто зберегти це й потім грати наживо. Це захопливо.
Про студійну роботу, живі виступи і співпрацю
Інтерв’юер: А що з технічними аспектами плівки — вона теж «забиває» матеріал? Як ти з нею поводишся? Бо це доволі вразливий матеріал, який легко пошкодити. Ніколаєнко: Ні, є якісні плівки, і є спеціальний набір для створення лупів із дуже міцною плівкою. Вона так просто не порветься, якщо ти не захочеш порвати її навмисне. [усміхається] Тож вона доволі витривала. І тримати її треба подалі від магнітів, очевидно. [обидва усміхаються]. Інтерв’юер: Це насправді дуже традиційний спосіб роботи. Ніколаєнко: Власне, так. Бо саме так люди робили музику в 1960-х і 1970-х. BBC Radiophonic Workshop, наприклад, — це був їхній хліб. Інтерв’юер: Так, а ще експериментальна студія Польського радіо, якої, на жаль, уже немає, це був [нерозбірливо 15:46]. Ти колись знав цю історію? Ніколаєнко: Так, знав. Мене це завжди зачаровувало, я хотів спробувати повторити цю техніку. І тепер не можу зупинитися. [усміхається] Інтерв’юер: Але ти теж починав із басу й нарізання окремих лупів, іншого матеріалу? Ніколаєнко: Ні, не з чужого матеріалу, лише зі свого. Просто записуєш своє. Є багато замальовок, які створюєш на синтезаторі і які звучать як поп. А потім, коли робиш із них луп, воно вже так не звучить, і луп можна програвати на різних швидкостях. Багато з того, що я грав, було не на оригінальній швидкості — сповільнення було майже всюди. Інтерв’юер: Звук поводиться інакше, якщо спотворювати його цифрою і плівкою? Різниця є? Ніколаєнко: Справді є. Інтерв’юер: Скільки ретро й ностальгії за 1960-ми чи 1970-ми присутньо у твоїй роботі? Наскільки це пов’язано з історією, архітектурою й мистецтвом того часу? Ніколаєнко: Як я казав, це не головна мета. Воно звучить ностальгійно, але створюється не для того, щоб так звучати. Тому раніше я через цю тему дуже страждав: думав, що з 1960-х до 1990-х був золотий період музики. Тепер я передумав, бо й сьогодні можна створити щось нове, що звучить цікаво. Прикладів багато в тому ж Unsound. Я більше не робитиму таких заяв, ніби я намагаюся повернути ретроестетику. Радше я просто роблю те, що мені подобається. А як це сприймають — інша річ. Інтерв’юер: Тобто ностальгії немає і немає бажання реконструювати якісь втрачені елементи часу? Якщо говорити про пострадянський контекст… Ніколаєнко: Ні, з радянським контекстом не пов’язано взагалі нічого. Принаймні в моїй роботі.
Про себе як видавця і підводні течії цього бізнесу
Інтерв’юер: А що щодо тебе як видавця? Бо це певною мірою добір артефактів — пошук музики для свого лейблу. Знову ж таки: якою була твоя мотивація створити лейбл і як ти добираєш музику? Ніколаєнко: Пам’ятаю, що створив лейбл із метою просто спробувати, що це таке. Було цікаво видати платівку, потім звідкись з’явилося бажання — і воно пішло далі й далі. Було цікаво створити певну сцену чи клуб, де можна зібрати артистів, які звучать схоже. Тобто якщо взяти той самий [нерозбірливо 20:21], там можна почути дуже різну музику. Я хотів зробити це рівнішим, щоб усі артисти були схожі. Наче це одна людина видає під різними псевдонімами. І я досі так добираю артистів. Ніби альтер-еґо. [сміється]. Інтерв’юер: Звучить як Gondwana Records — лейбл, на який я нещодавно натрапив. Це вони видають Portico Quartet, Hania Rani тощо. Мені здалося, що вони працюють за схожим принципом. Певною мірою це зручно, бо ти точно знаєш, що це агенція, з якою можна працювати і запрошувати артистів для своєї аудиторії. Тобто твій лейбл — це такий магніт, що створює спільноту? Ніколаєнко: Так, можна й так сказати. Інтерв’юер: І це працює? Ніколаєнко: Схоже, працює, так. Є релізи, є дистрибуція, є артисти, по суті. Усе працює. Інтерв’юер: Було важко почати це будувати? Які тут підводні течії? Ніколаєнко: PayPal і те, що він досі недоступний в Україні. З Bandcamp не можна вивести гроші. Тобто проблема і в PayPal, і в Bandcamp. Я не знаю, як її вирішити. Я бачив, що проблема в тому, що Україна в якомусь чорному списку в США. Разом з іншими країнами, як-от Афганістан. І я не знаю, як із цього чорного списку вийти і що Україна має для цього зробити. Думаю, це допомогло б не лише музикантам і лейблам, а й звичайним людям. Без цього доволі важко. Доводилося просити друзів у ЄС чи США [переказати гроші]. А тепер, коли лейбл отримує великі суми, річ не в незручності — ти просто не можеш просити друзів про допомогу. Бо в такому разі їм треба відкривати бізнес-рахунок, а це податки й усе решта. Певною мірою це був збіг, що я був в Естонії і відкрив компанію там, бо там я можу робити це легально і платити податки. Я хотів би, щоб це було можливо в Україні. Інтерв’юер: А як щодо пересилання, наприклад? Ніколаєнко: З поштою проблем немає. Пошта в Україні зараз теж працює. Інтерв’юер: Ти відстежуєш, звідки більшість аудиторії, як вона розподілена? Тобто скільки людей з України, а скільки з-за кордону? Яка приблизна географія? Ніколаєнко: Ну, я знаю, що на першому місці США, на другому — Велика Британія, а десь між ними — ЄС, Японія та Україна.
Про українську музичну географію, нові імена в українській музиці й напрям самої електронної музики
Інтерв’юер: Знову ж таки, щодо географії: як би ти намалював музичну мапу України? Тобто де, наскільки ти знаєш, які музиканти, які стилі, як усе розподілено. Ніколаєнко: [усміхається] Цікаве питання. Ну, Дніпро — це техно, і Київ — техно. Одеса — радше даб-місто, даб-краут. Львів… я, до речі, ніколи у Львові не виступав — ніхто не запрошував. У Тернополі виступав багато: там радше готична нью-вейв-атмосфера. Я можу говорити лише про міста, де бував і де знайомий із людьми й сценою. Інтерв’юер: А от, наприклад, як видавцеві — коли тобі надсилають речі, ти відстежуєш, що і звідки надходить? Навіть те, що не буде видано. Ніколаєнко: Ні, ні. Не відстежую. Я можу, власне, відкрити демо на SoundCloud, хоча зазвичай кажу, що демо не приймаю. Відкриваю — і це може бути щось незвичайне. І мені не цікаво, звідки воно, якщо не з росії, звісно. [сміється]. Інтерв’юер: Про Тернопіль. Ми з Ярославом якраз говорили про його лейбл: він теж розповідав про нюанси. Але він не затягував нас у контекст популярної музики, так званої попси, і всього такого. Що ти можеш сказати про популяризацію експериментальної електронної музики? Попри, наприклад, фестиваль Unsound, є багато різних прикладів, які не є нішевими, тобто в певному сенсі популярні. І, можливо, десь ця межа між андеграундом і п’ятнадцятьма людьми на концерті вже розмивається й переходить у контекст популярної музики, попу. Наскільки, на твій погляд, змінюється сьогодні образ електронної музики? Ніколаєнко: Ну, важко сказати, бо я в певній бульбашці і з іншими бульбашками майже не перетинаюся. Я просто бачу щось паралельно. Стежу за різними лейблами в інстаграмі — просто щоб побачити, як вони будують комунікацію, наприклад. Тобто я бачу, як усе це відбувається, але не дуже в це занурений, тож мені важко сказати. У мене стільки друзів, які роблять музику, що мені цікава, що просто немає ні бажання, ні енергії цікавитися тим, як електронна музика стає попом чи щось таке [усміхається]. Я бачу багато музикантів — і молодих, і нових, — які не намагаються бути в тренді. У них є певне музичне бачення, яке пасує лейблу. Тому я не бачу тут проблеми, цікавого матеріалу багато. Інтерв’юер: Може, це збіг, але я зараз стикаюся з цим явищем… Нещодавно я зробив дослідження SoundCloud. Сів на вихідних, коли готувався до своєї програми, щоб вийти з бульбашки того, що вже знав про музику. І знайшов близько півтори тисячі імен з України, більшості з яких точно раніше не знав. Розумію, що насправді їх навіть більше, бо це лише SoundCloud. І нюанс у тому, що дуже часто я натрапляв на молодих музикантів, які позначають свої композиції як поп. Я говорив про це з Катею Гривул. Те, що вона робить академічну роботу, — це один бік. А другий — те, що сталося на фестивалі Ephemera, організованому у Варшаві, де вона виступала зі своїм вокальним проєктом. І вона сказала про це: «Ну, це поп». Звісно, вона каже це жартома, але, наприклад, десять років тому, мені здається, жоден музикант, пов’язаний з електронікою, не міг би так легко сказати, що робить поп. Ніколаєнко: Ну, тоді це було б дивно. [усміхається] А тепер ні. Інтерв’юер: Так, ось таке зміщення відбувається. Знову ж таки, коли слухаєш те, що вона робить, воно не звучить як поп. Ми з Ярком про це говорили: на її концерти ходить не так багато людей. Але, з другого боку, на Unsound виступає й alyona alyona, а вона для нас однозначно зрозуміла в контексті популярної культури. Це і є розмивання меж бульбашки? Ніколаєнко: Ну, я не думаю, що вони розмиваються. Принаймні моя — ні. [сміється] Я ізольований. Може, згодом щось і станеться, але поки ні. Інтерв’юер: Але ти кажеш, що маєш друзів, яких тобі цікаво слухати. Хто саме? Кого ти асоціюєш із цією своєю бульбашкою? Ніколаєнко: Ну, це лейбли, і їх чимало, але зараз я не перелічу всіх… І не думаю, що варто когось виокремлювати. Просто є багато лейблів, які намагаються робити музику поза часом. Тобто вона не трендова, не «на сьогодні» і без «терміну придатності», але її цікаво слухати, і вона тебе дезорієнтує… [31:51] у часі. Інтерв’юер: А в Україні можеш назвати кілька імен? Просто щоб було зрозуміло. Ніколаєнко: Ну, наприклад, нещодавно [нерозбірливо 32:12] я видав збірку «Воля», і там багато українських музикантів. Той самий Ігор Окунєв — чудовий дрон, цілком поза часом [32:27]. Або Radiant Futur, звісно, у нього є електро, але є й ембієнтові речі, які звучать як нью-ейдж і могли б бути зроблені, наприклад, 1991 року. Ну, воно так звучить. Briazone — теж незрозуміло, до якого часу можна віднести цю музику, і не скажеш, що це просто сучасна музика, бо її могли зробити в 1980-х. Інтерв’юер: Яка музика, на твою думку, зараз трендова? Як відрізнити, наприклад, трендовий ембієнт від нетрендового? Ніколаєнко: Ні, [усміхається] я, мабуть, уже не зможу. Хоча ні, у принципі можу. Але не хочу говорити про нецікаві речі. [усміхається].
Про ядро альбомів, естонську експериментальну й електронну спільноту і розвиток української музики в Україні та світі
Інтерв’юер: Коли ти розумієш, що твоя музика склалася в реліз? Як це відбувається? Де ця межа чи переломна точка? Ти створюєш реліз, тримаючи в голові ідею релізу, чи воно просто накопичується? Ніколаєнко: Ні, я можу зробити один-два треки, а потім створити навколо них групу інших треків — просто щоб вийшов альбом. Тобто концепція приходить з одним-двома треками. Інтерв’юер: Що є ядром альбому? Ніколаєнко: Ідея, концепція. У тебе є уявлення про звук і концепція альбому, і далі ти просто створюєш групу інших треків і матеріалів, щоб зробити з цього альбом. Мені цікаво так працювати, коли є два треки і треба записати ще вісім у тому самому дусі, наприклад. І я просто роблю це, бо цікаво. Робиш їх трохи інакшими, у різних настроях, але вони все одно схожі. Тож це цікаве заняття. Інтерв’юер: Але ця ідея передусім має звукову природу? Тобто не якусь візуальну чи абстрактну. Ніколаєнко: Так, але вона може бути і звуковою, і з певним баченням обкладинки. Інтерв’юер: А що ти скажеш про спільноту в Естонії й спільноту в Україні, якщо їх порівняти? Чи є там експериментальна й електронна спільнота? Ніколаєнко: Так, є, і це дуже дружня спільнота. Загалом як і в Україні. Може, в Україні не така дружня, але я завжди дивлюся на Естонію як на приклад, бо люди дуже підтримують одне одного. Тобто «support your local artists» — це в Естонії кредо. Інтерв’юер: Тобто це стосується твоєї музичної бульбашки? Ніколаєнко: Так. Інтерв’юер: Скільки людей буває на твоїх концертах? Ніколаєнко: Ну, залежить. Є фестиваль [нерозбірливо 36:33], два фестивалі влітку, і вони збирають багато людей, що для Естонії дуже багато, це маленька країна. Тож так, загалом багато. Інтерв’юер: А як щодо регулярної концертної діяльності? Тобто не лише фестивалів, бо вони зазвичай збирають людей… Яка регулярність подій? Ніколаєнко: Вечірок багато. А концерти дуже рідко. Інтерв’юер: Тобто радше танцювальні події? Ніколаєнко: Так, клубів багато, просто вечірки. Інтерв’юер: А якщо говорити про експериментальну чи ембієнтову спільноту — як відбувається ця підтримка? Через купівлю музики? Ніколаєнко: Є музичні крамниці, де спільнота таки купує експериментальну й електронну музику. Особливо естонську. Наприклад, я зараз видаю естонського музиканта Роберта Ніколаєва, і його релізи продаються дуже добре. Тобто люди в такий спосіб підтримують своїх музикантів. А він, до речі, організовує вечірки експериментальної музики [нерозбірливо 38:03] приблизно раз на три місяці. І добирає й запрошує дуже специфічних музикантів, яких не кожен здатен слухати. [усміхається] Інтерв’юер: Бо я знаю приклад Варшави, але це було десять років тому, тепер усе трохи змінилося. Саша про це розповідала: як вона розвивалася у Варшаві і як усе починалося. І вона потрапила в ту хвилю розвитку варшавської спільноти. Тобто щонайменше п’ять клубів, де регулярно, протягом місяця, могло бути шістдесят концертів. І була ця регулярність подій. Люди не ходили туди самі, вони роздавали касети й усе, що могли, і обмінювалися. Потім настав момент, коли почалися дискусії, що, може, це не має сенсу, бо все існує у вакуумі цих ста примірників, усі купують одне в одного і ходять на покази. А потім прийшов ковід, потім багато різних змін і політичні зсуви — усе це минуло, і тепер я бачу, що такого вже немає. Але в Польщі є ця традиція й практика самвидаву: у них був підпільний, і якось він перетік у видання касет. Але про це треба говорити з Дареком Пєтрашевським, він багато про це знає. Мені здається, що в Україні така практика теж була, але самвидав був трохи інакший. Це або політична робота, як у Польщі, або серйозні книжки. А, наприклад, журналів чи якихось мистецьких речей у нас не було. Чомусь у цьому сенсі самвидаву було небагато. В Естонії теж є якась така традиція? Звідки, на твою думку, береться цей розвиток медіуму й підтримки? Ніколаєнко: Ну, я цього не помічав. Знаю, що в Естонії багато лейблів, які… Ну, по-перше, в Естонії є свій завод, який виробляє вініл і касети. І місцеві ним користуються, там завжди черги. Вони весь час багато всього випускають, і майже все — локальне. Тобто, може, це можна назвати самвидавом, бо мене теж можна так назвати, але працює воно ось так. Артисти зазвичай видають свій матеріал на лейблах, а не самі. Там є чимало різних форматів лейблів. Тому, знову ж таки, купівля музики в Естонії дуже добра. Є лейбли, і є культура споживання музики на носіях. Інтерв’юер: Тобто це не так локальний патріотизм, як любов до фізичного носія? Ніколаєнко: Думаю, це певною мірою патріотизм. У крамницях, наприклад, є окремі кошики з естонською музикою. Тобто це популярний тренд. Інтерв’юер: Гадаєш, у нас це можливо, рано чи пізно? Ніколаєнко: Думаю, можливо. Ну, ми трохи інакші в сенсі культури. У нас є свій зворотний бік того, що в Естонії люди підтримують одне одного, а тут радше штовхатимуть. Тож важко сказати. Інтерв’юер: Ми з Ярком теж говорили на цю тему. На його погляд, українська музика має більше перспектив в Україні, ніж у світі. Здається, що там ми нікому не потрібні, бо в них є свої музиканти, і перспектива — розвиватися всередині. Ніколаєнко: Ну, у цьому є сенс, бо вона має розвиватися всередині, але інтерес до української музики є і в Штатах, і в Британії. Музика не так поділена за географією, як за звучанням. У Британії було б дивно, якби люди купували лише британську музику, більше за іншу. Радше вони збирають колекції за своїми вподобаннями. Класно, якщо це з якоїсь екзотичної країни, але це не головний критерій. Інтерв’юер: Мені здається, у Британії теж є такий патріотизм. Ніколаєнко: Є, правда? Не знаю. [усміхається]. Інтерв’юер: Я говорив принаймні з одним композитором, ми зустрілися тут, у Кракові. Він пише сучасну академічну музику і каже, що Фредді Мерк’юрі й Елтон Джон — однозначно національні герої. І точно є речі, які стаються, коли ти йдеш на виступ музиканта і… Ніколаєнко: Так, але це поп. А я про якийсь андеграунд. Бо в андеграунді не так важливо, що це вироблено у твоїй країні.
Про ставлення до музичної освіти, колекціонування, найгірші й найкращі носії та плани на майбутнє
Інтерв’юер: Це цікаво, але це відкрите питання, на нього ще немає відповіді. Повернімося трохи до твоєї музики. А що з навчанням? Яким був освітній процес і чи був він узагалі? Ти здобув якусь музичну освіту? Ніколаєнко: Ні. Жодної. У мене є лише диплом з графічного дизайну. Інтерв’юер: І, власне, вона тобі не була потрібна? Ніколаєнко: Власне, ні. Коли мені треба налаштувати ноту, є застосунок, є тюнер. І все. [усміхається] Інтерв’юер: Яке в тебе ставлення до музичної освіти загалом? Ніколаєнко: Ну, може, це трохи збочення, але мені цікава музика непрофесіоналів, аматорська музика. Професійна мені теж подобається. Але я маю потяг до панку чи чогось такого. Інтерв’юер: А колекціонування? Ти ж людина, яка видає. Продовжуючи тему цих програвачів в Естонії — ти сам колекціонуєш музику? Ніколаєнко: Так. Я багато обмінююся платівками й касетами з колегами. Я радий, коли можу обміняти, а не купити. Але купувати теж важливо, щоб підтримати справу. Тож так, колекціоную, і збираю також стару музику — у програвачах чи на Discogs. CD не збираю, але маю багато касет і вінілу. Інтерв’юер: І жодних дисків, бо…? Ніколаєнко: Не знаю. Тепер кажуть, що буде відродження, а я до нього не готовий. Я не хочу робити CD. Кілька разів артисти казали, що хотіли б видати це на CD, але я ніколи не мав таких планів. Інтерв’юер: У тебе є поділ на найгірші й найкращі носії? Ніколаєнко: Не знаю чому, але я не люблю CD. Спробую вивчити цю тему. Загалом це нормальний формат [сміється], але чомусь нецікаво його збирати. Вініл дуже зручний, він якось компактний. Щодо касет — я їх не так багато збираю, але збираю специфічні, тож вони ніколи не займуть багато місця. А CD займуть багато місця, більше за вініл, у ширину точно. Інтерв’юер: Так, у мене вдома кількасот дисків. І мені є з чим порівняти, бо вінілу приблизно стільки ж. Ти не береш участі в цьому конфлікті носіїв? Тобто, наприклад, у тому, що грати з вінілу правильніше, ніж із флешки чи іншого цифрового носія. Ніколаєнко: Ні, думаю, це залежить від того, як людині подобається. Тобто навіть із плівки. Останнім часом я вожу на радіо касетний плеєр; коли граю в Естонії, щось граю з касет, щось із флешки, щось із вінілу. Інтерв’юер: Які в тебе плани на майбутнє? Що буде цікаво тобі музично? Ніколаєнко: Зараз я це шукаю, бо в нас невелика пауза. Хлопцям в Україні не дуже комфортно, багато артистів виїхало — ті, що мали цікаві архіви. Тому робота зараз зупинилася. У нас багато планів на [нерозбірливо 50:46], виходить чимало цікавого матеріалу. Тож я більше видаватиму касет, а коли релізу справді потрібна вінілова версія — робитиму вініл постфактум. Зараз його роблять дуже довго, уже близько року. І сенсу немає, бо краще видати щось — касету, наприклад, — а якщо згодом буде попит на вініл, можна на нього почекати. Це нова стратегія. Інтерв’юер: Розумно, розумно. [усміхається] Чудово. Дякую. Ніколаєнко: І тобі дякую.
