У розмові в межах проєкту «[НЕ]ЗАЛЕЖНІСТЬ» він розповідає про перетворення торговельного автомата на інструмент поширення експериментальної музики, польові записи як дослідження колективної травми й міської ідентичності, ілюзію повної незалежності та парадокс «острівного карликування» краківської сцени, де відсутність зовнішньої циркуляції породжує водночас унікальних віртуозів і герметичну ізоляцію.
Марцін Барскі (Marcin Barski) — польський перекладач, музичний видавець, куратор і звуковий артист, невіддільний від краківської сцени експериментальної музики та звукового мистецтва. Співзасновник лейблів Audio Tong та Mathka, багаторічний співробітник міжнародного фестивалю Audio Art та член мистецького об’єднання «Muzyka Centrum». Разом із Марціном Димітером заснував Інститут звукового пейзажу (Instytut Pejzażu Dźwiękowego), досліджуючи акустичну екологію, польові записи та культуру уважного слухання.

Іронія капіталізації: Як торговельний автомат продав більше дисків, ніж лейбл
Може, почнемо з «Аудіомату» (Audiomat)? Це надзвичайно цікавий проєкт, адже здається, що подібного ніде більше не існує.
NIEZALEZNOSC1:11:46[NIE]ZALEŻNOŚĆ - Marek Chołoniewski - SMEчерез: Аудіомат · Марек ХолоньовськийЗнаєш, я спеціально не перевіряв — можливо, десь і є, а можливо, й немає. Я знаю, що існують найрізноманітніші торговельні автомати: наприклад, у Катовицях можна купити в автоматі свіжі квіти. Але щоб продавали музичні диски — з таким я не зустрічався.
Ідея виникла з нагоди одного з фестивалів Audio Art у 2012 році. Марек Холоневський (Marek Chołoniewski) хотів реалізувати щось нетипове. А в мене була така трохи уїдлива, іронічна думка щодо капіталізації музики: платівки й диски зараз фактично не продаються, музика доступна всюди в мережі, її вироблено настільки багато, що до неї можна ставитися як до батончиків, печива чи хот-догів із вендингового апарата. Я висловив це радше як жарт. Але виявилося, що технічно це цілком реально реалізувати, і вийшов направду дотепний і життєздатний проєкт.
LIVE54:44Plejrek 84 – 26.04.2017 - SMEчерез: Марек ХолоньовськийНайпарадоксальніше те, що за перший рік роботи Аудіомату ми продали більше фізичних дисків, ніж за кілька років існування мого традиційного видавництва! Тож мій іронічний жарт певною мірою обернувся проти мене самого. Думаю, вирішальну роль відіграла символічна ціна, але насамперед сама ігрова форма: людям кортіло власноруч кинути п’ять злотих і на власні очі побачити, як експериментальний авангардний диск із брязкотом випадає з металевого лотка.
До цього я керував двома незалежними лейблами. Перший називався Audio Tong — він починався як нетлейбл (netlabel). Ми поширювали музику безкоштовно у форматі MP3, а згодом почали видавати фізичні лімітовані тиражі. Крім того, ми щомісяця організовували живі концерти й перформанси, прагнучи створити постійний простір для взаємодії краківських артистів із закордонними гостями. Кілька років нам вдавалося тримати щомісячний ритм, навколо цього сформувалася активна локальна спільнота. Це був надзвичайно інтенсивний, активістський період мого життя. Згодом ми розвивали цю ініціативу разом із Лукашем Шаланкевичем (Zenial) та Даніелем Брожеком, але на певному етапі спільні траєкторії розійшлися.
Тоді я заснував власне, повністю сфокусоване на фізичних артефактах видавництво — Mathka. Воно проіснувало кілька років, ми випустили близько п’ятнадцяти релізів. Mathka була концептуальним лейблом: мене цікавила сольна робота зі звуком і трактування музичного альбому як цілісної розповіді, подібної до книги. Художнє оформлення створювалося як великий конверт розміром майже з вініл, усередині якого містився CD та авторська поліграфічна книжечка. Проте згодом стало зрозуміло, що вручну підтримувати настільки трудомістку естетику за умов мізерного попиту майже неможливо.
Це були занадто малі наклади й занадто мізерний продаж, щоб сприймати це як комерцію. Видавництво ніколи не мало бути бізнесом — це був чистий культурний акт заради підтримки конкретної спільноти артистів. Якби ми прагнули бізнесу, то підбирали б зовсім інші гучні імена й кон’юнктурні формати. А в нас була залізна установка: видавати найрадикальніші речі навіть тоді, коли наперед знаєш, що не продаси жодного примірника. Юридично діяльність взагалі ніде не реєструвалася — для нас це була чиста волонтерська пристрасть.
Наклади коливалися: для фабричних дисків мінімальний тираж становив 500 штук, і більшість із них досі спокійно лежить у мене в підвалі. Для саморобних CDR ми робили 40, 50, максимум 100 копій. Стандартна ціна була 20 злотих, хоча деякі складніші речі коштували трохи дорожче, щоби бодай перекрити вартість типографії та матеріалів.
Чому ти зрештою припинив займатися видавництвом?
Справа не лише у фінансах. Я займався цим стільки років поспіль, що в певний момент перестав отримувати внутрішнє задоволення. З’явилося чітке відчуття, що в цій ролі я вже висловив усе, що прагнув сказати. У мене більше не було потреби продукувати фізичні предмети. Звісно, траплялися абсурдні ситуації: ти видаєш альбом, він тобі шалено подобається, отримуєш двадцять–тридцять захоплених рецензій у спеціалізованих виданнях по всьому світу — і при цьому в Польщі не продається жоден примірник!
Це хобі, яке вимагає колосальної кількості безкоштовного часу й терпіння: писати листи, пакувати посилки, годинами стояти в чергах на пошті, контролювати доставку. І коли ти місяцями не бачиш живого відгуку, енергія вичерпується. Але водночас, коли далекий слухач чи інший куратор щиро дякує за реліз і запрошує артиста на фестиваль — це приносить незрівнянну радість.
А як щодо самого технічного боку Аудіомату — звідки взявся цей залізний шафа-апарат?
Я знайшов через інтернет фірму під Краковом, яка займалася реставрацією списаних торговельних автоматів зі снеками та напоями. Ми викупили в них старий апарат — напрочуд недорого. Фахівці викинули зсередини все зайве охолоджувальне приладдя, переробили спіралі подачі під габарити CD-боксів і запрограмували дуже простий контролер прийому монет. Ми привезли його, увімкнули в розетку — і відтоді все обслуговували самі. Звісно, траплялися курйози: автомат то відмовлявся приймати монети нового зразка, то заклинював диски в пружинах. Цим переважно опікувався Марек Холоневський.
Спочатку ми встановили його в холі галереї «Бункер Штукі» (Bunkier Sztuki) біля гардероба, а згодом перенесли до галерейної кав’ярні. Фіксована ціна 5 злотих була абсолютно некомерційною — вона покривала лише чисту собівартість: близько 3 злотих за коробку й поліграфію та 1,80 за чистий диск. Через цей апарат за роки пройшли тисячі дисків, причому з’явилися колекціонери, які щотижня приходили перевіряти, чи не з’явився новий тираж.

Інститут звукового пейзажу: Польові записи, акустична пам’ять та ельблонзька травма
Як після видавничої діяльності виник «Інститут звукового пейзажу» (Instytut Pejzażu Dźwiękowego)?
Це був момент, коли традиційна музика втомила мене. Вона перестала розповідати історії, які резонували б із моїм внутрішнім станом. Мене захопив сам процес уважного слухання навколишнього середовища — акустична екологія, field recording, звуковий ландшафт як соціальний документ. Ми об’єднали зусилля з Марціном Димітером (Marcin Dymiter / Emiter) і вирішили створити платформу для публікацій, рефлексій та звукових мандрівок, але без сухої університетської академічності.
Спершу ми планували щомісячний електронний часопис, але регулярність виявилася непосильною: ми робили ґрунтовні лонґріди, описи звукових експедицій, інтерв’ю. Згодом діяльність природно перемістилася у фізичний простір: ми створили масштабну виставку, присвячену польовим записам. Це була дуже незвична експозиція: візуально в залах практично не було на що дивитися — лише порожній простір, лаконічні текстові фрагменти та чистий, сфокусований багатоканальний звук. Ми показали її в Чехії, згодом в Ельблонзі, Варшаві та Кракові.
Окремим великим напрямом стали так звані «звукові непутівники» (nieprzewodniki dźwiękowe). Ми розробляли мобільні додатки з геолокацією: слухач одягав навушники й рушав вулицями міста, де кожна локація, підземний перехід, сквер чи занедбаний двір активували специфічний звуковий шар або спогади мешканців. Ми реалізували п’ять таких проєктів у різних містах Польщі.
Найглибший і найскладніший досвід ми отримали в Ельблонзі, співпрацюючи з відкритою й сміливою Галереєю EL. Ельблонг — драматичне місто: після Другої світової війни там відбулася майже стовідсоткова заміна населення. Корінних мешканців залишилося буквально 2–3%, решта людей приїхали з різних куточків Польщі та колишніх східних територій. Старе місто лежало в руїнах десятиліттями — його не відбудовували аж до кінця 1980-х. А коли почали відбудовувати, то створили постмодерну містифікацію: зовнішні фасади стилізовані під історичну ґотику й ренесанс, а всередині це типові радянські панельні під’їзди з домофонами й квартирами. Удень це нагадує історичну листівку, а ввечері простір повністю вимирає, перетворюючись на спальний район.
Ми розпитували містян про їхню ідентичність і підсвідомі страхи. Досі відчувався прихований підшкірний страх: «А раптом німці колись повернуться й заберуть свої будинки?». Фіксувати ці нашарування пам’яті через звук було приголомшливим досвідом.
Чи отримували ви підтримку від муніципалітетів для таких соціально чутливих досліджень?
Ми свідомо ухвалили принципове рішення: ніколи не подаватися на державні чи міські ґранти самостійно. Ми розробляємо художню концепцію, приходимо до інституції й кажемо: «Ми маємо такий проєкт. Якщо вам це цікаво — фінансуйте його зі свого бюджету й беріть на себе всю паперову бюрократію». Це була наша форма політичної автономії: ми відмовлялися витрачати життя на заповнення безкінечних заявок і звітів, де чиновники вказують, які теми зараз «актуальні», а які ні.
Звісно, за такої моделі ти не можеш жити виключно з мистецтва. Я заробляю перекладами та іншою щоденною працею, Марцін Димітер працює журналістом і веде інші напрями. Але саме ця економічна незалежність від системи дає змогу завжди говорити лише те, що ми дійсно вважаємо за потрібне.

Пастка ґрантів: Де пролягає справжня межа незалежності
Де в такому разі пролягає межа незалежності в культурі?
Повної, абсолютної незалежності взагалі не існує в природі — це фікція. Будь-яка людина чи ініціатива завжди вмонтована в складну мережу взаємних залежностей. Навіть якщо ти функціонуєш у державному музеї чи приватній галереї, раніше чи пізніше з’являється куратор, директор або чиновник, який каже: «Ось це ми робимо, а це нам не підходить, бо загрожує скандалом або позбавленням фінансування». Єдине, що ти можеш реально контролювати — це ступінь власної залученості в бюрократичну машину компромісів.
Фундація чи муніципальні дотації дають тимчасову стабільність і полегшують регулярне існування. Але найголовніше питання звучить так: що ти робитимеш, коли це фінансування завтра раптово перекриють? Чи здатний ти продовжувати діяти за межами системи з нульовим бюджетом? Чи здатен ти сказати тверде «ні», коли тобі пропонують гроші, але нав’язують чужий кураторський порядок денний?
Найчастіше починається непомітна підміна: щоб отримати черговий ґрант, митець починає викривляти початковий задум під тренди сезону — мовляв, «цього року популярна тема міграції або екології Каспію, давайте швиденько пришиємо це до нашої п’єси». І в цю мить ти перестаєш займатися власним мистецтвом і перетворюєшся на обслуговуючий персонал ґрантової кон’юнктури.
Ти підкреслюєш, що життєво важливо не зупиняти діяльність у разі втрати субсидій. Як цього досягти на практиці?
Найпростіша й водночас найскладніша відповідь — мати автономне джерело існування за межами культури. Мати звичайну денну професію, яка годує тебе й твою родину. Бо коли ти починаєш успішний фестиваль і до тебе з’їжджаються сотні людей, з’являється небезпечна спокуса масштабування: орендувати офіс, найняти координаторів, взяти постійні зобов’язання. І коли наступного року ґрант не виділяють, структура миттєво колапсує під власною вагою.
Я особисто віддаю перевагу партизанським, модульним форматам, які можна поставити на паузу будь-якої миті — без паніки, судових позовів чи боргів. Якщо в мене є пів року інтенсивної роботи над перекладом книги, я ставлю мистецькі ініціативи на паузу. Коли з’являється вільний ресурс — я повертаюся до звуку. Це дає психологічний спокій і звільняє від страху перед чиновниками.

Клуб «База», «Instytut Intuicji» та діагноз «острівного карликування»
Чим ти займаєшся зараз у Кракові?
Зараз я зосередився на організації камерних концертів експериментальної та імпровізаційної музики. У Кракові відкрилося унікальне місце — клуб «База» (Baza), яким керує Войтек (Wojtek Kwapisiński). Він неймовірно відкритий до радикального й безкомпромісного звучання. Ми провели там уже понад двадцять подій, більшість із яких просто не мали б жодного шансу відбутися в іншому закладі Кракова.
Войтек надає нам сцену, якісний звук, свій час і гостинність для приїжджих музикантів навіть тоді, коли в залі присутні лише п’ятеро слухачів! Це колосальна рідкість і цінність. Адже сувора комерційна правда полягає в тому, що жоден стандартний бар не пустить до себе артиста без гарантії заповненого залу й великого виторгу біля стійки: приміщення треба прибирати, платити за оренду та електрику.
Краків у цьому сенсі дуже парадоксальне місто. Тут не бракує велетенських фестивалів і видовищ, розрахованих на натовпи туристів, які легко піарити в медіа. Проте системної інституційної підтримки для низової експериментальної сцени практично немає. Зовні Краків здається містом великої джазової та академічної традиції, але всередині все тримається на ентузіазмі лічених людей і поодиноких підвальних просторів.
Крім «Бази», фантастичну роботу робить «Instytut Intuicji» (Інститут інтуїції). Вони облаштували власну репетиційну базу, яка водночас слугує галереєю. Вони роблять приголомшливі концерти світових майстрів вільної імпровізації для аудиторії в 10–20 людей, грають самі й тримають неймовірний рівень майстерності. Ми об’єднуємо зусилля й робимо спільні міні-фестивалі.
Як взагалі почувається краківська музична сцена сьогодні? Чи існує вона як цілісна спільнота?
Це непросте питання. Коли ми починали з Audio Tong, а згодом з Mathka, рух був неймовірно активним. Було багато молодих проєктів, існувала спрагла публіка. Перелом, як на мене, стався тоді, коли великі фестивалі остаточно витіснили повсякденну клубну культуру. Публіка звикла піти раз на рік на Unsound із гучним закордонним лайнапом, замість того щоби щотижня підтримувати невідомих локальних артистів у невеликих клубах.
Сцена розпалася на ізольовані мікроострови. І тут варто згадати історію 2009 року, коли в Audio Tong ми видали альбом проєкту DMP Trio (Філіп Палмер, Славек Малер, Павло Дзядур) — дикий, безкомпромісний фрі-джазовий нойз. Альбом отримав назву «Insular Dwarfism» — «Острівне карликування». В еволюційній біології це добре відомий феномен: коли певний біологічний вид потрапляє в замкнений простір острова без хижаків і без зовнішнього припливу свіжих генів, кожні наступні покоління стають фізично меншими й дрібнішими, хоча формально залишаються тим самим видом.
Це метафоричне формулювання ідеально описувало краківську ситуацію: брак можливостей запрошувати закордонних гостей, відсутність ресурсів для гастролей за кордон і регулярної конкуренції перетворили сцену на герметичний анклав. З одного боку, це дало дивовижний парадоксальний ефект: в ізоляції виросли кілька феноменальних, самобутніх віртуозів-імпровізаторів найвищого світового калібру. Але з іншого боку — їм хронічно бракує відкритого повітря та постійного міжнародного діалогу.
Ти згадував також про відвідуваність концертів: на кого зараз орієнтовані ці виступи в «Базі»?
Усе залежить від формату. Коли Войтек привозить панк чи хардкор — наприклад, дует SIKSA — підвал забитий ущерть, яблуку ніде впасти. Коли ж я роблю суворий експериментальний нойз чи електроакустику, буває по-різному: інколи приходить п’ять–шість людей, а коли грає хтось із міжнародною репутацією на кшталт Жолта Шореша (Zsolt Sőrés) з Будапешта — збирається тридцять–сорок слухачів.
Поступово формується постійне коло слухачів. Ти впізнаєш обличчя: хтось сам грає, хтось просто приходить послухати радикальний звук. Проте суттєва частина сцени просто виїхала з Кракова: чимало сильних музикантів перебралися до Варшави або Берліна, де циркуляція подій і можливостей заробітку значно вища. Тому свіжа кров прибуває повільно, і кожен новий відкритий слухач на вагу золота.

Між фестивальним спалахом і тишею: Чому місту потрібна робота біля коренів
Чи є надія розірвати це герметичне коло через нові інформаційні мережі та горизонтальну солідарність?
Проблема набагато глибша, ніж просто брак реклами чи афіш у Facebook. Справа в тому, як функціонує міське середовище в цілому. У Варшаві чи Гданську існують інституції, які забезпечують експериментальній культурі публічну легітимність. Там є стабільні щомісячні серії, куди люди приходять не лише слухати звук, але й годинами розмовляти, сперечатися, заводити нові колаборації. Саме навколо таких точок тяжіння виростає жива сцена.
У Кракові ж розрив колосальний: з одного боку, ми маємо блискучі фестивалі Unsound або Sacrum Profanum, де протягом тижня відбувається феєричний вибух вражень. А потім настає повна, мертва тиша на довгі місяці! Місту критично бракує містка між цими елітними святами й щоденною, скромною роботою біля коренів (praca u podstaw). Музика потребує звички: можливості прийти раз на тиждень у знайоме місце, випити чаю, почути новий експеримент і відчути себе частиною процесу.
А як щодо зв’язку між Академією музики, де викладає Марек Холоневський, та клубно-андеґраундним середовищем?
Марек робить дивовижні речі в Студії електроакустичної музики та на воркшопах GrupLab, але це все одно залишається досить закритою академічною орбітою. Інформація циркулює серед студентів композиції чи художньої академії, а назовні виходить рідко. Щоб андеґраундні діджеї чи вуличні експериментатори прийшли до Академії, потрібні спільні нейтральні майданчики та інше «пакування».
Зрештою, головний рушій — це не розмір аудиторії. Навіть якщо в залі сидить троє людей, але ті, хто стоять на сцені, чітко знають, навіщо вони тут і що саме вони транслюють у світ — процес житиме. Справжня незалежність народжується саме з цієї внутрішньої впевненості й готовності робити свою справу незалежно від того, аплодує тобі стадіон чи порожній підвал.
- Mathka [лейбл / видання]видавництво / лейбл. Мапа КОРІННЯ (1 розмова)
- Марцін Дымітер [особа]композитор, куратор (Польща). Мапа КОРІННЯ (1 розмова) · Нічний репортаж: Адам Франкевич — «Я навчився слухати за ці роки»
- Instytut Intuicji [особа]постать. Мапа КОРІННЯ (2 розмови) · Марек Холоневський: SME, сорок років «Muzyka Centrum» та філософія…
- Марцін Барскі [особа]куратор (Краків, Польща). Контекст: «Muzyka Centrum». Мапа КОРІННЯ (2 розмови) · Нічний репортаж: Адам Франкевич — «Я навчився слухати за ці роки»
- Павел Дзядур [особа]перформер (Польща). Мапа КОРІННЯ (1 розмова)
- Siksa [гурт / проєкт](2013). ансамбль / гурт (Польща). Мапа КОРІННЯ (1 розмова)
- Жолт Шереш [особа]композитор, куратор. Мапа КОРІННЯ (1 розмова)





