ZEMLA.STUDIO База знань
інтердисциплінарні та дослідницькі проєкти
Eng/Ukr
linktree
База знань / Plastic Trees Garden / 2022
PLASTIC TREES GARDEN1 вересня 2022 · 20 хв читання

Фредра 61: Революція в мистецтві і мистецька революція — Мирослав Трофимук-молодший

Повна вичерпна стенограма лекції та відкритої дискусії у культовому львівському незалежному просторі «Фредра 61»: авангард, символіка варшавського Палацу культури і науки, павільйон «Емілія», виставка «У серці краю», деконструкція тоталітарного міського простору та маніфест низової самоорганізації.

Фредра 61: Революція в мистецтві і мистецька революція — Мирослав Трофимук-молодший

Дивитися на YouTube ↗

01

Вступне слово: Народження незалежного простору «Фредра 61»

Маркіян Максим’юк

Там позаду є великий диван, хто стоїть — проходьте, розсідайтеся зручніше, місця вистачить усім. Я не буду затягувати час, поки хлопці налаштовують проектор та підключають відеопрезентацію. Просто коротко розкажу кілька слів для тих, хто прийшов до нас уперше. Ми давно з хлопцями виношували ідею власне зробити у Львові відкрите для кожного місце — точку на карті міста, куди будь-хто міг би вільно прийти і де можна було б організовувати різноманітні культурні та навколокультурні події. Власне, так і з’явився простір «Фредра 61», як ми його назвали. Сама назва розшифровується цілком прагматично: вулиця Олександра Фредра, номер 6, квартира 1.

Маркіян Максим’юк

Ми перебуваємо тут насправді лише другий тиждень. Але за ці короткі чотирнадцять днів ми вже встигли зорганізувати низку надзвичайно цікавих акцій: акустичні концерти, неформальні виступи, кінопокази — зокрема, відомий у Львові «Катрусин кінозал», який курує Катруся. Зізнаюся чесно, я трохи хвилююся, бо щойно прибіг сюди захеканий, прямо з роботи, у мене ще подих не перевівся. Отже, сьогодні у нас запланована мистецька лекція про Варшаву, присвячена резонансній виставці в польській столиці. Я з радістю передаю слово Трофу — Мирославу Трофимуку-молодшому. А вже після лекції я вийду знову й значно детальніше розповім про концепцію нашого простору, про наші принципи та плани. Дякую всім, хто сьогодні зібрався!

Мирослав Трофимук

Дякую всім, хто завітав сьогодні до цієї затишної кімнати. У мене назбиралося справді багато найрізноманітнішого візуального та концептуального матеріалу, і ми спробуємо крізь усе це насичене нашарування разом прорватися. Поки аудиторія сходилася, я включив фоном таймлапс-відео, яке вчора ретельно відбирав. Якщо ви уважно спостерігали за тим, що відбувалося на екрані, то не могли не помітити одну ключову деталь: у кожному відібраному ролику, у самісінькому центрі кадру, композиційною віссю завжди височіє одна й та сама споруда — велетенський Палац культури і науки у Варшаві. Саме з цього візуального знака ми й почнемо нашу розмову.

02

Варшавський таймлапс і монумент тоталітарної гегемонії

Мирослав Трофимук

Ця споруда безпосередньо пов’язана з виставкою «У серці краю» (W sercu kraju), яка розгорнулася у стінах варшавського Музею сучасного мистецтва (Muzeum Sztuki Nowoczesnej w Warszawie). У вступній статті до каталогу цієї експозиції директорка інституції пані Йоанна Митковська зафіксувала надзвичайно точну й тривожну думку: у самісінькому серці краю лежить зяюча пустка. Географічний центр Польщі, серце Варшави постає перед нами як покинута, спустошена територія — площа Парадів (Plac Defilad), де й височіє ця монументальна радянська висотка. Вона сама і є уособленням цієї покинутості.

Мирослав Трофимук

Коли дивишся на глянцеві туристичні буклети чи рекламні ролики Варшави, бачиш неймовірну картинку: міська влада ефектно підсвітила висотку тисячами вогнів, навколо на шаленій швидкості мчать автомобілі, вирує столичний капіталістичний трафік. Але достатньо вийти на саму площу Дефіляд і прогулятися нею на власних ногах, щоб відчути глибокий, майже нестерпний дисонанс. Це гігантський, напівпорожній плац із вищербленого асфальту та бетону. Там постійно сплять безхатьки, вештаються алкоголіки, а поліцейські патрулі методично когось «приймають» і заштовхують у машини. Навколо виросли сучасні скляні офіси міжнародних корпорацій та люксові готелі, проте цей фасадний блиск лише підкреслює внутрішню порожнечу.

Мирослав Трофимук відкриває лекцію про революцію в мистецтві у просторі «Фредра 61»
Мирослав Трофимук відкриває лекцію про революцію в мистецтві у просторі «Фредра 61»
Мирослав Трофимук

І в цьому криється колосальний історичний парадокс. Палац культури і науки первісно офіційно іменувався «Палацом культури і науки імені Йосипа Сталіна» — це був примусовий «подарунок радянського народу польським трудящим», зведений у 1950-х роках. Польща першою серед країн радянського табору вирвалася з комуністичного ярма, розгорнула декомунізацію, провела люстрацію та інтегрувалася в Євросоюз. Але при цьому центральним, найбільш упізнаваним символом Варшави досі залишається сталінський хмарочос. Що б ви не шукали у сувенірних крамницях — листівки, значки, горнятка чи футболки, — скрізь штампується профіль цієї тоталітарної піраміди. Йоанна Митковська вказує на цей застиглий вакуум і стверджує: щоб країна одужала, цей опустілий центр необхідно наповнити принципово новою енергією, новою архітектурою та живою культурою.

03

Пустка в серці країни та битва за Музей сучасного мистецтва

Мирослав Трофимук

Митковська свідомо й дуже віртуозно грається географічними та символічними поняттями. Вона оперує тезою про «географічний центр Польщі». Якщо перевірити це картографічно, то виявиться, що геометричний центр Польщі насправді розташований зовсім не у Варшаві, а в Лодзькому воєводстві, у крихітному містечку Пйонтек (Piątek), де навіть стоїть відповідний монумент. Проте в геополітичному, ментальному та політичному сенсі серцем Польщі безперечно є Варшава. А на самій площі Дефіляд височіє кам’яний стовп «нульового кілометра» — геометричний центр самої Варшави, де вказано відстані до головних світових столиць. Таким чином кураторка перекидає міст між локальною точкою та загальнонаціональною травмою.

Мирослав Трофимук

І саме на цій пустці, буквально біля підніжжя радянського істукана, держава планувала збудувати головну культурну інституцію XXI століття — новий корпус Музею сучасного мистецтва у Варшаві (MSN). Історія цього проекту обернулася гучним міжнародним архітектурним скандалом. Було оголошено відкритий міжнародний конкурс, на який надійшли десятки заявок від провідних світових майстерень. Перемогу в чесній боротьбі здобув видатний швейцарський архітектор Крістіан Керез (Christian Kerez). Проект було доведено майже до фінального робочого стану: інженери завершили 3D-моделювання, розрахували навантаження та підготували кошториси.

Мирослав Трофимук

І раптом, на фінішній прямій, варшавська мерія несподівано розриває всі угоди з Керезом, заявивши, що архітектор нібито вимагав завищені гонорари та не вклався в початкові бюджетні рамки. Минулого року до Львова приїздив відомий вроцлавський архітектор Збігнєв Мацькув (Zbigniew Maćków), чиє архітектурне бюро теж змагалося в тому конкурсі. Ми довго дискутували про цю ситуацію, і Мацькув прямо стверджував, що розрив із Керезом — це безпрецедентний удар по репутації Польщі. Він ставив архітектурний рівень Кереза поруч із культовими швейцарцями Herzog & de Meuron. Будівництво зупинили, проект поховали, і все, що від нього залишилося — це 33-секундна анімація віртуальної моделі. Музей опинився на вулиці, без власного даху.

04

Архітектура відкритості: Павільйон «Емілія» та бурлаки інституцій

Мирослав Трофимук

Проте, як кажуть у народі, немає злого, щоб не вийшло на добре. Залишившись без новобудови, музей знайшов тимчасовий притулок поруч із площею Дефіляд — у повоєнному модерністському павільйоні «Емілія» на вулиці Емілії Плятер. Ця споруда, зведена на зламі 1960-х років у традиціях зрілого конструктивізму та функціоналізму, свого часу стала сенсацією. У польському журналі «Архітектура» їй присвятили передову статтю під маніфестним заголовком «Ренесанс сталі». Дослідники повоєнного модернізму характеризують такі будівлі як «відкриті просторові системи з легким сталевим скелетом».

Мирослав Трофимук

Головна естетична перевага «Емілії» полягає в її гігантських скляних вітринах, що простягаються по всьому периметру фасаду. Спочатку будівля слугувала центральним міським салоном меблів. Прозорі вікна повністю розмивали кордон між міською вулицею та внутрішнім залом: перехожий ішов тротуаром, дивився крізь скло й бачив розставлені гарнітури без жодної нав’язливої плакатної реклами. Куратори Музею сучасного мистецтва блискуче адаптували цей функціоналістський прийом для художньої експансії: арт-об’єкти виставляють упритул до вікон, стираючи дистанцію між мистецтвом і вулицею. Твір починає працювати з глядачем ще до того, як людина вирішить переступити поріг.

Мирослав Трофимук

Більше того, ця драматична сага зі скасованим будівництвом породила дивовижні художні рефлексії. У 2012 році відомий польський митець Павел Альтгамер (Paweł Althamer) створив масштабну скульптурну групу «Бурлаки». Це пряма, впізнавана алюзія на хрестоматійне полотно Іллі Рєпіна «Бурлаки на Волзі». Але замість виснажених кріпаків дореволюційної імперії Альтгамер зобразив реальних працівників Музею сучасного мистецтва — кураторів, директорку Митковську, монтажників, техніків, охоронців. Їхні обличчя виліплені з фотографічною портретною схожістю. Вони впріглися в важкі линви й надлюдськими зусиллями тягнуть за собою макет застряглого музейного будинку. Це пронизлива сатирична й водночас трагічна метафора жертовної праці культурної спільноти, яка всупереч байдужості чиновників рухає інституцію вперед.

05

Технічний антракт: Гумор андеграунду та цензурний парадокс

Мирослав Трофимук

Символічно й те, що павільйон «Емілія» розташований на вулиці Емілії Плятер. Ця жінка була шляхтянкою, фольклористкою та капітаном польських повстанських загонів під час Листопадового повстання 1830–1831 років проти царської Російської імперії. Повстання спалахнуло тоді, коли цар Олександр I, а згодом Микола I, цинічно розтоптали конституційні обіцянки, почали арештовувати патріотичну молодь, запровадили жорстоку цензуру та поліційне свавілля. Історія постійно рухається замкненими колами... Стривайте, здається, наша техніка вирішила проілюструвати цю тему буквально! Презентація зависла. Вайфай ніби світиться, але програма відмовляється гортати слайди вперед.

Маркіян Максим’юк

Друзі, перепрошуємо за крихітну затримку! У нас таке вперше, ми просто презентаційний сервіс Prezi на цьому проекторі ще жодного разу не запускали. Зараз швидко перезапустимо вкладку й повернемо зображення.

Голос із зали

Це варшавські чиновники, замішані в скандалі з Керезом! Вони перехопили ваш інтернет-канал, щоб Трофимук не виказав правди про схеми на площі Дефіляд!

Мирослав Трофимук

Абсолютно точно! Щойно ми дійшли до цензури, поліційних репресій та корупційних тендерів, як спецслужби одразу заглушили наш андеграундний сигнал. Нас уже прослуховують, батьки хвилюються, чиновники тремтять. Але львівську самоорганізацію так легко не зупинити. Програму перезавантажено, картинка повернулася — їдемо далі!

«Яке мистецтво сьогодні — така Польща завтра»: Occupy Wall Street та іронія пропаганди

Мирослав Трофимук

Повернімося до самого павільйону «Емілія». Якщо підійти до будівлі з тилу, з вулиці Емілії Плятер, погляд натрапляє на велетенський фасадний напис. Це масштабна робота художників Давіда Радзішевського та Збігнєва Рогальського під назвою «Прогноз» (Prognoza, 2012 рік). На білій глухій площині велетенськими червоними літерами виведено лозунг: «Яке мистецтво сьогодні — така Польща завтра» (Jakie sztuka dzisiaj, taka Polska jutro).

Мирослав Трофимук

Я запитував у кураторки музею, чому вони розмістили цю роботу саме там, на бічному фасаді, куди рідко потрапляє звичайний туристичний потік. Вона пояснила суто архітектурну причину: саме ця площина стіни дозволяла розмістити всю довгу фразу без розривів і скорочень. Проте смислова багатошаровість цього твору просто вибухова. З одного боку, воно пародіює бравурний соцреалістичний пафос доби комуністичної Польщі на кшталт «Яка праця сьогодні — така батьківщина завтра». З іншого боку, тут закладено пряму відсилку до руху Occupy Wall Street, що спалахнув у Нью-Йорку восени 2011 року.

Мирослав Трофимук

Рух Occupy виник як хвиля протесту проти безкарності фінансових корпорацій після кризи 2008 року. Люди вийшли на вулиці Мангеттена й захопили фінансове серце Америки, вимагаючи справедливості. Світ здригнувся, коли поліцейський офіцер холоднокровно бризнув перцевим газом в обличчя дівчатам-демонстранткам, які мирно сиділи на тротуарі. Це відео миттєво розійшлося соцмережами, мобілізувавши мільйони. Влада США настільки запанікувала, що ФБР почало таємно класифікувати мирний рух протесту як терористичну загрозу, після чого табори демонстрантів брутально знесли. Рогальський і Радзішевський цим гаслом ставлять руба питання про роль музею: чи є мистецька інституція дієвим засобом суспільних змін, чи вона просто безпечно експлуатує естетику протесту, перетворюючи її на беззубу вітринну прикрасу? І зверніть увагу: візуальне накреслення шрифту Occupy майже до деталей цитує шрифт легендарної польської «Солідарності» 1980 року.

06

Деконструкція простору: Звуковий жест Анни Зарадни та Революційний календар

Мирослав Трофимук

Як тільки ви переступаєте поріг музею «Емілія», вас зустрічає звукова інтервенція відомої експериментальної композиторки та саунд-артистки Анни Зарадни (Anna Zaradny). Просто над вхідними дверима приховано мініатюрний гучномовець. Монотонний жіночий голос починає повільно розчленовувати слово «музей» на окремі літери та склади: «М... У... З... Е... У... М». Потім звукові частинки розлітаються в акустичному просторі, накладаються одна на одну в повному хаосі, а згодом знову збираються в цілісне, пружне слово «MUZEUM». У графічному вигляді це польське слово майже симетричне, проте в акустиці воно зазнає тотальної деконструкції. Зарадни оприявнює драматичне тертя між симетрією і хаосом, досліджуючи хиткий баланс у трикутнику «митець — інституція — місто».

NIEZALEZNOSC1:46:54CONTRASTS XXIII | BETWEEN CONCEPTUALISM AND SOUND-ART. DISCUSSION ABOUT CONTEMPORARY MUSIC IN LVIVчерез: Анна Зарадна
Аналіз виставки «У серці краю» в Музеї сучасного мистецтва у Варшаві та ролі Палацу культури і науки
Аналіз виставки «У серці краю» в Музеї сучасного мистецтва у Варшаві та ролі Палацу культури і науки
Мирослав Трофимук

А кульмінацією експозиції стала напівперформативна робота видатної шотландської концептуалістки Рут Еван (Ruth Ewan) під назвою «Революційний календар». Одразу у вхідному вестибюлі, на велетенській білій стіні, було розгорнуто масштабну інсталяцію, яка візуально нагадувала католицький адвент-календар. Для польської католицької культури адвент-календар — це буденна, рідна річ, за якою родина відраховує дні посту від початку грудня до народження Ісуса Христа. Але Рут Еван наповнила цю сакральну матрицю радикальним антиклерикальним змістом.

Мирослав Трофимук

Художниця взяла за основу французький революційний календар 1792 року. Якобінці, прийшовши до влади, вирішили стерти старий світ разом із його релігійним часом. Вони запровадили повністю десяткову (децимальну) систему буття: початком нової ери було оголошено 22 вересня 1792 року — день осіннього рівнодення та проголошення Республіки. Рік розбили на 12 місяців рівно по 30 днів, а залишок із п’яти-шести днів винесли на кінець року як загальнонародні святкові дні — санкюлотиди (sansculottides). Замість семиденного тижня ввели десятиденні декади. Реформа торкнулася навіть геометрії: прямий кут тоді пропонували ділити не на 90, а на 100 градусів! Місяцям дали поетичні назви за явищами природи: Вандем’єр (збір винограду), Брюмер (тумани), Фрімер (заморозки), Нівоз (сніги). А кожен день замість християнських святих присвячувався тваринам, рослинам чи сільськогосподарським знаряддям праці — дню лопати, дню каштана, дню коня. Еван актуалізує цю доіндустріальну утопію як критику капіталістичного хронометражу.

07

Синхронічність бунту: Майдан, аеронавти та пустка недобудов

Мирослав Трофимук

Коли я оглядав експозицію, мені пощастило поспілкуватися з кураторкою музею Наталією Селеєвич (Natalia Sielewicz). Вона розповіла приголомшливу історію. На початку грудня 2013 року Наталія зустрічала Рут Еван у варшавському аеропорту імені Шопена. Вони сіли в машину, увімкнули автомагнітолу — і з перших же новин почули, що в Києві на Майдані та у Львові вибухнула справжня революція, мільйони людей вийшли на вулиці. Наталія зізналася, що її пройняв мороз по шкірі: проект «Революційного календаря» вони затвердили ще за рік до того, коли ніхто не міг уявити подій в Україні. Проте ідеї бунту вже циркулювали в колективному несвідомому, і художній жест виявився містично синхронізованим із живою історією.

Мирослав Трофимук

Поруч із календарем демонструвалося монументальне відео художнього колективу Aeronaut M.K. під назвою «Commitment» (Зобов’язання). Фільм знято в одному із залів того ж таки радянського Палацу культури і науки. На екрані — велика громада варшавських в’єтнамців. Вони сидять у президії, тримають транспаранти, щось палко обговорюють, голосують підняттям рук. Проте з аудіодоріжки неможливо зрозуміти: це з’їзд опозиційної партії, засідання профспілки чи просто аматорський перформанс? Автори спеціально затирають контекст, перетворюючи сцену на абстрактне полотно, куди кожен глядач проєктує власне розуміння терміна communitas — громадянської солідарності. А повним антиподом цієї колективної дії стала серія картин Рафала Буйновського (Rafał Bujnowski) «Очниці» (Oczodoły).

Слухач

Скажіть, будь ласка, а це справді класичний живопис? Це окремі натягнуті полотна чи суцільний розпис на стіні?

Мирослав Трофимук

Це саме станковий живопис, олія на полотні! На проекторі важко передати цей вражаючий технічний ефект. Буйновський кладе густі мазки олійної фарби в строго визначених зустрічних діагоналях. Завдяки цій мікротекстурі плоске полотно під різним кутом світла створює абсолютну ілюзію тривимірного об’єму. А зображено там так звані «очниці» — чорні, порожні прорізи вікон у покинутих, недобудованих бетонних спорудах. Цей образ болісно резонує з українською дійсністю: варто виїхати за межі будь-якого нашого міста, і ти бачиш цілі поля покинутих особняків чи цехів, які хтось на хвилі кредитної ейфорії почав зводити, а потім кинув гнити. Це сліпі дірки в черепі недобудованого модерну, символ марнотратства й абсурду.

Мирослав Трофимук

Ця картина дивовижно перегукується з документальним фільмом про польську «Солідарність», який ми дивилися тут, на Фредра, два тижні тому. У тому фільмі молоде покоління поляків дивиться в очі ветеранам антикомуністичного підпілля і ставить жорстке запитання: «Що сталося з вашою омріяною солідарністю?». Камера показує сучасні польські вулиці, де в старенької пенсіонерки цинічно виривають із рук сумку, де люди закрилися у власних квартирах і стали чужими. Буквально два дні тому я натрапив на польському телебаченні на сюжет про одну варшавську родину. Вони вирішили поставити на собі соціологічний експеримент: на цілий місяць відмовитися від смартфонів, супермаркетів, інтернету та кредиток і прожити за побутовими правилами комуністичної Польщі 1980-х років — із дефіцитом, чергами та талонами на м’ясо. І батько родини наприкінці сказав феноменальну фразу: «Ми здобули супермаркети й повні вітрини, але десь дорогою розгубили частку елементарної людяності та взаємної підтримки».

08

Критична пам’ять: Від конструктора Lego до караоке протестів

Слухачка

Можна поточнити одне питання? Усі ці твори, про які ви так захоплено розповідаєте — вони були зібрані в рамках однієї виставки під кураторством Митковської, присвяченої саме концепції пустки?

Мирослав Трофимук

Так, дякую за уточнення! Виставка «У серці краю» була грандіозним оглядом постійної колекції, яку Музей сучасного мистецтва у Варшаві формував упродовж багатьох років. Загалом там було виставлено близько 150 першокласних робіт художників з усього світу — від США та Німеччини до Росії та України. Експозиція охоплювала найрізноманітніші теми, але для сьогоднішньої лекції я спеціально викристалізував одну магістральну сюжетну лінію: як мистецтво працює з тоталітарною травмою, владою, бунтом та можливістю суспільних трансформацій.

Мирослав Трофимук

І в цьому контексті неможливо оминути один із найбільш скандальних творів європейського мистецтва кінця XX століття — проект польського художника Збігнєва Лібери (Zbigniew Libera) 1996 року під назвою «Lego. Концентраційний табір». Лібера взяв стандартні набори дитячого конструктора Lego і збудував із них деталізовану модель нацистського концтабору: бараки для в’язнів, колючий дріт під напругою, сторожові вежі з кулеметниками, дизельні крематорії та фігурки скелетів. Робота досліджує моторошну річ: як механізми насильства, агресії та дисциплінарного підкорення непомітно інсталюються у свідомість людини з раннього дитинства через начебто невинні іграшки — пластикові пістолети, фігурки солдатів і міліцейські кийки. Корпорація Lego спершу сама безкоштовно передала митцю пластикові блоки для творчого проекту, але коли побачила на готових коробках фірмовий логотип і напис «Ця робота Збігнєва Лібери спонсорована компанією Lego», розлютилася й подала проти художника судовий позов! Судову справу закрили лише після того, як роботу офіційно викупив престижний Єврейський музей у Нью-Йорку.

Слухач

А чи не цікавився хтось у Польщі, хто за національністю був генеральний директор компанії Lego в той час?

Мирослав Трофимук

До речі, дуже дотепне запитання! Обіцяю, коли повернуся додому — обов’язково погуглю біографію тогочасного керівництва датського концерну. До речі, історична доля цього твору дуже показова: Лібера виготовив лише три авторські комплекти концтабору, кожен із яких складався із семи окремих фірмових коробок. Перший комплект опинився в Нью-Йорку, другий зберігається в державному Музеї історії ФРН у Бонні, а третій комплект тривалий час перебував у приватній колекції. Музей сучасного мистецтва у Варшаві викупив цей третій примірник за астрономічну суму — 245 000 злотих (приблизно 55 000 євро). І що показово: половину цієї суми покрило Товариство друзів музею — це до питання про те, як свідомі польські меценати підтримують збереження критичного мистецтва.

Мирослав Трофимук

Поруч із роботою Лібери експонувалася в’їдлива відеоінсталяція російського митця Івана Бражкіна під назвою «Караоке протесту» (2012). Це динамічна документальна нарізка з вуличних барикад, зіткнень із міліцією та мітингів по всьому світу. Знизу на екрані біжить титр із текстами революційних кричалок. Відвідувач підходить до стійки, бере мікрофон і починає горланити гасла повстання, у якому ніколи не брав участі. Це іронічний «тренажер для диванного бунтаря» і водночас викриття того, як буржуазне суспільство спускає соціальну пару. А американка Шерон Гейз (Sharon Hayes) у своєму перформансі «Варшава в найближчому майбутньому» (2008) виходила на площі польської столиці й кричала в мегафон політичні гасла часів війни у В’єтнамі. Перехожі ошелешено зупинялися: чому жінка у XXI столітті у Варшаві кричить про В’єтнам? Цей прийом відчуження вириває людину з побутового сну й змушує задуматися про універсальність боротьби за права.

09

Іконографія опору: Замаскована Свобода та український слід у Варшаві

Мирослав Трофимук

Цю тему прямого вуличного жесту продовжує серія графічних робіт російського художнього радикала Давіда Тер-Оганьяна 2009–2011 років. Це експресивні, майже сухі репортажні замальовки: сутички на Манежній площі в Москві, кадри з Нагірного Карабаху, колони ОМОНу та затримання активістів. Вони схожі на малюнки із зали судових засідань, де фотографувати заборонено: художник фіксує спалах насильства з документальною точністю. Поруч — робота румунського концептуаліста Даніеля Кнорра (Daniel Knorr) «Викрадена історія». Кнорр в’яже вовняні чорні балаклави й натягує їх на публічні бронзові монументи історичним героям. Цей провокаційний жест запитує суспільство: ким насправді були ці діячі — національними визволителями чи кривавими терористами свого часу? Кульмінацією інсталяції стала велетенська, зшита за гігантськими лекалами балаклава, розрахована на те, щоб натягнути її на голову нью-йоркської Статуї Свободи.

Мирослав Трофимук

Надзвичайно приємно було побачити у фондах варшавського музею твори двох визначних українських авторів. Перша — Жанна Кадирова з її фірмовою роботою з асфальту. Кадирова буквально зрізає шматки міського дорожнього полотна разом із гравієм та бітумом. Спершу вона оформлювала ці прямокутні плити в картинні рами як урбаністичні пейзажі, а для Варшави виготовила досконалу сферу — «Земну кулю» з асфальту. Тут виникає запаморочлива концептуальна гра: якщо виставити цю кулю назад на вулицю, вона миттєво втратить свій статус музейного шедевра й розчиниться в асфальтовій дорозі. Водночас це грізний екологічний образ нашої планети, закачаної в мертвий бетон та асфальт унаслідок глобального техногенного шаленства.

Мирослав Трофимук

Другий український твір — відеоробота харківського митця Миколи Рідного під назвою «Пам’ятник». Рідний зафіксував процес демонтажу радянського Монумента на честь проголошення радянської влади на площі Конституції в Харкові, який місцеві жителі десятиліттями глузливо називали «П’ятеро несуть холодильник із ломбарду». Відео показує, як відбійні молотки та підйомні крани повільно трощать кам’яних більшовиків. Проте робота Рідного ставить значно глибше питання, ніж банальний антирадянський пафос: знести старого божка легко, але кого ми завтра поставимо на цей спорожнілий гранітний п’єдестал? Чи не зведемо ми нових, ще більш авторитарних ідолів?

Мирослав Трофимук

І нарешті, на завершення нашої прогулянки залами «Емілії» — повернімося до децимальної системи часу Рут Еван. У підвальному лекційному залі музею висить її концептуальний об’єкт «Ми могли б бути всім, чим хотіли» (We Could Have Been Anything We Wanted). Ззовні це звичайний білий настінний годинник. Але замість 12 годин його циферблат розкреслено на 10 поділок, і стрілка рухається за десятиковим ритмом! Я спостерігав надзвичайно кумедну картину: під час виступів польські лектори інстинктивно піднімали очі на годинник, бачили стрілку на цифрі сім і на кілька секунд впадали в ступор, намагаючись гарячково вирахувати, скільки ж насправді триває їхня лекція. Цей мінімалістичний жест демонструє, наскільки наше повсякденне мислення, наш робочий день, час на обід і сон тотально підпорядковані штучній дисципліні капіталістичного хронометражу. Дякую за увагу! На цьому теоретичну частину доповіді завершено.

10

«Фредра 61» як автономний простір: Маніфест низової культури

Маркіян Максим’юк та відкрита дискусія з львівською аудиторією про низові культурні простори
Маркіян Максим’юк та відкрита дискусія з львівською аудиторією про низові культурні простори
Маркіян Максим’юк

Дякую, Троф! Поки хлопці перепідключають комп’ютер і переводять звук на великі колонки для показу фільму, я візьму мікрофон і доскажу те, що не встиг на початку. Звідки взагалі виникла ідея «Фредра 61»? Кожен із нас, хто живе й працює у Львові, знає цю типову рутину: закінчується робочий день о шостій вечора — і куди податися молодій людині? Вибір насправді дуже сумний: або їхати додому й тупити у стрічку Facebook, або йти в якийсь паб чи мюзик-клаб і безцільно пропивати зароблене. Культурні місця, які є в місті — це або комерційні локації, де з тебе вимагають купувати дороге пиво чи коктейлі, або офіційні державні установи з таким задушливим академічним снобізмом, що туди навіть заходити не хочеться.

Маркіян Максим’юк

Ми вирішили зламати цю схему й створити місце абсолютно іншого формату. «Фредра 61» — це простір безкоштовної, відкритої гостинності. Ви можете прийти сюди будь-якого вечора після шостої години, абсолютно вільно зайти на нашу кухню, заварити чаю чи кави, принести з собою пляшку вина чи пива з сусідньої крамниці, сісти на диван, читати книжку, балакати з друзями чи слухати музику. У нас немає квитків, немає фейсконтролю й немає жодних грантодавців чи політичних спонсорів. Усе, що ви тут бачите — ми принесли самі. Я з дому привіз 40 кілограмів волоських горіхів і висипав їх у миску на кухні: приходьте й лущіть безкоштовно. Хтось побачив на вулиці викинутий старий диван — ми з хлопцями притягли його на руках, відчистили, поставили один, другий, третій. Хтось приніс стіл, хтось торшери. Ми скинулися кишеньковими грошима й купили цей проектор, бо ніхто з друзів не хотів віддати свій домашній, а білу тканину для екрана зшили власноруч.

Маркіян Максим’юк

Єдине фінансове джерело нашого існування — це звичайна скляна трилітрова банка, яка стоїть он там на кухонному столі. Якщо вам подобається наша атмосфера, якщо ви хочете підтримати оренду квартири та комунальні платежі — підійдіть і киньте туди пару гривень. Не маєте грошей — не біда, просто приходьте, спілкуйтеся, будьте частиною спільноти. Ми свідомо втікаємо від академічного офіціозу: сюди можна зайти посеред лекції, налити собі напою, вийти подихати повітрям і повернутися назад без жодних косих поглядів. За цим проектом стоїть кістяк із приблизно двадцяти молодих львів’ян: архітектори, як я, художники, музиканти, перекладачі, які хочуть бачити своє місто живим.

Маркіян Максим’юк

І події тут щодня інші. По середах Роман Клепуц курує «Класичну середу» — неформальні розмови про симфонічну музику та прослуховування рідкісних записів. По четвергах Катруся збирає повну залу на свій кінозал. Минулої п’ятниці ми влаштували музичний відрив: увімкнули на великому екрані два культові концерти «Братів Гадюкіних» поспіль і крутили їх чотири години — люди сиділи на підлозі, підспівували, браталися. У суботу влаштували теоретичний лекторій і вечірку про світову техно-культуру. Через кілька тижнів готуємо великий кулінарний майстер-клас із приготування суші. У нас немає формату: якщо в міських рок-клубах по колу грають один і той самий нафталіновий блюз-рок, то на Фредра звучить інтелектуальна електроніка, фанк, ембієнт і джаз.

Маркіян Максим’юк

А найбільш показова історія сталася позаминулої суботи. До Львова приїхали двоє закордонних журналістів — з Італії та Франції. Вони дуже хотіли записати чесне інтерв’ю з лідерами українських футбольних ультрас про їхню реальну участь у вуличних сутичках революції. Замість того, щоб ховатися по закутках якихось темних кав’ярень, ми набрали хлопців із львівського фан-руху й організували відкриту прес-конференцію прямо тут, у цих стінах! Прийшов набитий зал людей, журналісти ставили гострі питання, ультрас щиро й без цензури розповідали про барикади — це вийшло неймовірно круто. Тому якщо ви маєте старі килими, торшери, дивани, книги, або якщо у вас є ідея для власної виставки чи лекції — приходьте, пропонуйте, робіть! «Фредра 61» належить усім нам. А тепер переходимо до фільму!

11

Фінал: Чи здатне мистецтво змінити дійсність?

Мирослав Трофимук

Повертаючись до центральної теми нашої зустрічі — «Революція в мистецтві і мистецька революція». Буквально минулого тижня мій добрий приятель Мар’ян Воровець порадив мені подивитися один надзвичайний документальний фільм. Я переглянув його на одному подиху й одразу вирішив, що ми маємо показати його тут, на Фредра, якомога ширшому колу думаючих людей. Ця стрічка глибоко досліджує ключове питання: ким насправді є митець у XXI столітті? Чи володіє він реальною силою, чи здатне сучасне мистецтво вийти за межі білих галерейних кубів і переламати суспільну байдужість, вплинувши на хід реальної історії?

Мирослав Трофимук

А тим із вас, хто захоче самостійно продовжити дослідження польського контексту, я дуже раджу знайти в мережі розлоге інтерв’ю кураторки Музею сучасного мистецтва Наталії Селеєвич у провідному часописі «Magazyn Szum» за 27 число. Там вона дає дуже глибокі відповіді на питання про те, як музей балансує між політичним бунтом і державною інституційністю. А зараз ми гасимо світло й розпочинаємо перегляд стрічки. Дякую всім за увагу і приємного перегляду!

Факти, поняття і контекст мережі

Гнізда КОРІННЯ у цьому матеріалі
  • T15 Місто не бачить низових ініціатив — Бюджети йдуть на порожні ДК, а низові ініціативи виживають «як дикі бур'яни». Голоси з Дніпра, Харкова, Нової Каховки й Познані сходяться…
  • T60 Театр і музика — У театрі музика може повести виставу, у кіно — лише допоміжна; трек як п'єса, перформанс як джаз із продуманими точками. Звукорежисер…
  • T61 Жінки на сцені — Жінок-перкусіоністок майже нема — «так не має бути»; лайнапи з самих чоловіків породили Women's Sound; «жіночий нойз» Каті Чилі й Заволоки.…
  • T55 Нетворкінг: тусовка як неминучість — Нетворкінг — наслідок вечірок, якщо ти не зануда; але німцям треба рекомендацію, а відомі артисти перестали відповідати. Музичні медіа…
Автор

Д-р Мирослав Трофимук

Народився у Львові. Дизайнер, режисер, музикант, дослідник, засновник ZEMLA STUDIO. Магістр класичної філології та цифрового маркетингу, кандидат наук з історії української літератури. Член Національної спілки журналістів України. Від 2022-го веде авторську аудіопрограму CENTRUM MUNDI на Польському радіо для України, продовжуючи те саме дослідження сучасної музичної сцени України та Польщі.

Повне біо →

Далі по мережі

Усі 16 →