Есей Мирослава Трофимука, що стоїть за відео «The Mutezone — semantics behind the ZONA concepts». Текст уперше прочитано польською як «Strefa».
…згодом стало зрозуміло, що з жахом можна навчитися жити — навіть із останнім, апокаліптичним. І це, на мою думку, найцінніше в усій цій історії — може, навіть в усій історії XX століття. Оксана Забужко, есей «Планета Полин: Довженко — Тарковський — фон Трієр, або дискурс нового жаху»
На початку було слово. Тож почнімо зі самого слова.
Зона
Польською — strefa, англійською — zone або area, українською — зона. Можна сказати, що strefa етимологічно пов’язана з німецьким der Streifen — пас, смуга, і це доволі логічно. Але zone, zona веде до давньогрецького ζώνη — пояс, кільце. Прикметно, що давньогрецьке ζωή означає життя; польською życie, українською життя. Навіть фонетично можна помітити схожість: ці два слова розділяє одна літера. Між ними тонка межа. Межа — між — między. Межа — це границя між двома частинами поля. В англійській є ще marge й margin; у польській margines — край або границя чогось.
Тож, можливо, це лише я граюся зі словами — а можливо, між цими термінами й поняттями в багатьох мовах і культурах справді існують зв’язки.
Зайдімо в семантику терміна «зона» з перспективи української культури й щоденного життя. В Україні це слово повʼязане переважно з двома явищами. На першому місці — вʼязниця; на другому — Зона як уся територія близько чотирьох тисяч квадратних кілометрів довкола Чорнобильської АЕС, яку називають також зоною відчуження або 30-кілометровою зоною. На третьому місці — зона окупації, повʼязана з нацистською та радянською окупацією України, а сьогодні — з російською.
Google Trends дає уявлення про те, що люди насправді шукають. Якщо дивитися з України за останній рік, запитів кілька: зона ООС — зона Операції обʼєднаних сил на сході України (30 квітня 2018 — 24 лютого 2022); далі безполітна зона, зона бойових дій і безпечна зона; і найновіший тренд, який стає дедалі популярнішим, — зона ураження ядерної бомби. З мирного часу, у довшій перспективі — скажімо, від 2004 року донині — термін зʼявлявся в розмові як частина Шенгенської зони або зони комфорту, надто в ідіомі «вийти із зони комфорту».
Підсумовуючи це семантичне поле довкола слова «зона»: воно лежить переважно на перетині вʼязниці, війни та постʼядерної, пострадянської реальності.
Вʼязниця
З погляду культурної антропології вʼязниця має щонайменше два вияви в пострадянській українській культурі. Один широко відомий — місце, де тримають злочинців як покарання. Другий — так званий ГУЛАГ. Можна сказати, що система гулагу є більш-менш спадком Римської імперії. Завоювавши регіон, римляни закладали castrum — військовий табір, потрібний для контролю над колонією. Коли колонія достатньо виростала, Рим надавав їй ius Italicum: виразний знак входження до спільного простору інтересів імперії. У Польщі німецький Köln ми називаємо Kolonia. Кельн — одне з тих міст, які виросли з римського військового табору.
Але на відміну від римських таборів, російські гулаги створювали не лише для небезпечних вʼязнів, а й для так званих політичних — митців, опозиції, російських солдатів, звільнених із німецького полону, селян, у яких держава відібрала землю, українських інтелектуалів, поетів і письменників.
Табори гулагу дуже схожі на ті, що відомі з нацистської Німеччини, з однією головною відмінністю: гулаги були зосереджені на пригніченні місцевого населення — спершу росіян, а за кілька десятиліть — українців. Їх використовували, щоб постачати людський ресурс для індустріалізації: будівництва залізниць, лісозаготівлі, освоєння так званої цілини. Під час сталінських репресій табори, особливо Соловки, були ще й місцями страт. У 1930-х у лісовому урочищі Сандармох розстріляли понад 9500 людей, серед них 1111 інтелектуалів різних національностей. Тіла ховали у братських могилах.
Офіційно гулаги діяли пʼятдесят років — від 1917 до 1967. Тож правомірно сказати, що культура гулагу певною мірою визначала покоління російського суспільства протягом цих пʼятдесяти років. Прикметно, що за цей час змінилося три покоління — Втрачене, Найвеличніше й Мовчазне.
У певний момент гулаг дематеріалізувався і став духом радянського часу. Підручники історії стверджують, що після 1960-х його вже не було, — але Василь Стус, український дисидент і письменник, помер у вʼязниці Перм-36 у 1985-му, за двадцять років після формального закриття проєкту. З позиції партизанських соціальних студій можу сказати вголос: у 1990-х в Україні — навіть у західній її частині, у Львові й Галичині — існувало потужне магнітне поле тюремної культури, підсилене медіа.
Щоденний телевізійний порядок денний будувався на тюремних, післятюремних, пострадянських, гопницьких і бандитських медіапродуктах — відеошоу, шансоні, мовних конструкціях. Це була окрема зона впливу й розсіювання тюремної культури в суспільстві. Сьогодні можна впевнено сказати, що то була свідомо спланована інформаційна війна й медійне пригнічення.
Так це виглядає з нашої, української перспективи. Але питання лишається: чи не є ця тюремна культура вертикальної ієрархії, суворих обмежень, мінімуму комфорту, максимуму зусиль і жертви заради держави, змішана зі стокгольмським синдромом, природним середовищем і для російського суспільства?
«Вор в законє» — один із привілейованих статусів у росії. Кримінальна культура з власним сленгом, звичаями й законами (так званими «поняттями») стала відома як «воровской мір». Припускаю, що злодійський світ невіддільний від так званого «русского міра». «Вор» не брав участі в політичній діяльності, але це трохи змінилося після Другої світової, коли багатьох із них силоміць забрали в армію. Повернувшись до вʼязниці, вони втратили офіційний статус, і почалася велика «сучача війна» між тими, хто лишався всередині, і тими, хто воював.
Після розпаду Радянського Союзу в 1990-х «вори» посіли провідну роль у російській кримінальній ієрархії. Група зуміла проникнути у верхівку політичних та економічних кіл і водночас очолити злочинну мережу, яка вбивчо розповзалася пострадянськими країнами. Добу від 2001 року донині варто вважати прикладом союзу організованої злочинності й держави. Марк Ґалеотті так означує це стратегічне зусилля: «Останні операції росії в Україні, особливо інтегроване використання ополчень, бандитів, інформаційних операцій, розвідки й спецпризначенців, породили на Заході занепокоєння “новим способом війни”, який іноді називають гібридним».
«Вор» — найвищий статус на «зоні», тобто у вʼязниці. Найнижчий — «опущений». Ним стають через особливу церемонію: колективне зґвалтування іншими вʼязнями. Зґвалтувати можуть після засудження на публічному «суді», що зветься «базар», — за непокору або за співпрацю з тюремною адміністрацією; але геїв, поліціянтів чи засуджених за сексуальне насильство могли прирікати на зґвалтування взагалі без жодного суду — вʼязні найвищого статусу. Щойно людина стає «опущеною», цей статус не має строку давності і його не можна скасувати.
Кілька фактів
Існує медіапортал Prime Crime — офіційний медіаканал кримінального світу в росії та за кордоном. «Зона комфорту» — назва російського ютуб-шоу, що стартувало 2020 року, про чоловіка, увʼязненого в норвезькій тюрмі, який намагається там дати собі раду; серіал був і лишається високо в Google Trends по Україні та росії. Після мобілізації в росії зʼявилися відео, де чоловіки відмовляються йти в армію, бо не хочуть потрапити в статус «опущених». Під час окупації Бучі, Маріуполя, Ізюма та інших міст українців усіх статей і віку ґвалтували, вбивали й ховали в братських могилах зі звʼязаними за спиною руками. За даними ООН, наймолодшій жертві російських ґвалтівників чотири роки, найстаршій — вісімдесят два.
Постʼядерна реальність
Минулого місяця я записував для своєї радіопрограми Centrum Mundi інтервʼю з Аллою Загайкевич, українською композиторкою. Це було на фестивалі «Варшавська осінь», де Алла представляла свій найновіший твір «Простори світла» — спробу внести футуристичні мистецькі практики й конструктивістські принципи українського футуризму в сучасний контекст. Перше з таких понять — ідея «конструктивного динамізму», описана Валерʼяном Поліщуком у часописі «Авангард» 1929 року, де автор розмірковує про мистецьке сприйняття динамічної природи дійсності.
Валерʼян Поліщук був українським поетом, прозаїком, літературним критиком і публіцистом. Його увʼязнили на Соловках і розстріляли 3 листопада 1937 року в Сандармосі. Наступні сім років рідні нічого не знали про страту: 1943 року їм видали свідоцтво про смерть письменника, але документ містив неправдиві дані. Лише 1988-го військовий трибунал Ленінградської області повідомив рідним, що його розстріляли за вироком так званого особливого суду — трійки нквс. Насправді цей «суд» відбувався без публічності й без справедливого розгляду. Троє його членів були водночас і суддями, і присяжними. Дуже схоже на «базар», чи не так?
Поліщук належить до так званого Розстріляного відродження. Термін належить Єжи Ґедройцю, який 1959 року ініціював видання антології Розстріляного відродження в паризькій літературно-політичній «Культурі».
Я запитав Аллу Загайкевич про її зацікавлення традиційною музикою — або, як вона це називає, автентичною українською музикою. Вона розповіла історію зі студентських років, коли їздила в чорнобильський регіон з етнографічною експедицією. Памʼятає, що то було село Новий Мир на Поліссі. Вона та інші студенти змогли записати й почути, як старі жінки співають автентичних українських пісень. То був 1985 рік — за два роки до чорнобильської аварії.
Аварія — так це назвали вони. Ми, українці, називаємо це Чорнобильською катастрофою.
Зона німоти
У 2012 році на фестивалі Meridian Czernowitz у Чернівцях я записав голос Оксани Забужко. Вона презентувала свою нову книжку й читала уривок з есею «Планета Полин: Довженко — Тарковський — фон Трієр, або дискурс нового жаху». Вона згадувала, як стояла посеред вулиці в Києві й дивилася, як падає сніг — у квітні. Вона описує небо, що сяяло так дивовижно і неприродно. Згодом вона зрозуміла, що то був не сніг, а радіоактивний попіл, який падав із неба їй на плечі.
Від 2006 року я готував звуковий матеріал; я знав, що він має бути повʼязаний зі «Сталкером» Тарковського. Фільм вільно побудований на повісті братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі». Матеріал чекав до 2012-го, коли мені вдалося поєднати його з цитатами Забужко. Мій проєкт «ЗОНА» і був цією есенцією — сумішшю екологічних, соціальних та історичних аспектів довкола Чорнобильської зони. Але я розглядаю Зону і як особливий стан свідомості: обмежений, скутий, самоцензурований.
У Зоні, взагалі, прямий шлях не найбезпечніший. Що довша дорога, то вона безпечніша. Зона — це… дуже складна система… пастки, все таке… і всі вони смертельні! Я не знаю, що тут коїться без людини, але щойно зʼявляються люди, все приходить у рух… Колишні пастки зникають — виникають нові. Безпечні місця стають непрохідними, а шлях робиться то простим і легким, то заплутаним до неможливості! Це і є Зона. Може навіть здатися, що вона примхлива, але щомиті вона така, якою ми самі її зробили… наш стан. Олександр Кайдановський у ролі Сталкера
Зона, strefa. Ми знаємо, що ці терміни мають описувати якусь частину землі. Зона передбачає, що всередині щось є. Термін автоматично містить поняття присутності, але й розмежування. Якщо це Зона, то вона постала як відокремлена, відгороджена частина землі; найімовірніше, тут є щось важливе — на противагу всьому неважливому, що її оточує. Цими припущеннями маніпулюють сценаристи наукової фантастики, вигадуючи історії на кшталт Зони 51, і пропагандисти. Тут є важливий чинник людської присутності — антропоцентризм, або антропоцен. Людина доклала зусиль, щоб створити зону.
Історія кінця XX і початку XXI століття — це спроба знайти рівновагу між традицією та інновацією по осі X і між природою та технологією по осі Y. А головна рушійна сила — людська самовпевненість. «Комунізм — це радянська влада плюс електрифікація всієї країни». Саме за цією формулою постала чорнобильська зона. Атомна станція як джерело «безпечної й доступної енергії» для нової «радянської зони впливу».
Послідовне й тотальне переписування кореневого коду: переписування історії, заборона мови, звʼязані руки й язик, репресії та пасивна агресія, перейменування вулиць, насильницький примус — «гни гілку, поки молода». Зміна русел річок, вирубування лісів, вторгнення в саморегульований простір природи — хірургічне втручання у здорове тіло.
Документальний фільм «Причетність» 1982 року показує серію інтервʼю з інженерами й персоналом, залученими до будівництва міста мрії, міста майбутнього — Припʼяті. Тон оптимістичний і піднесений. Усі герої говорять, яким чудовим стане місто за кілька років. Головний лікар розповідає про небувале зростання народжуваності й показує новозбудований пологовий будинок на сімдесят пʼять місць. Диктор каже, що весь радянський союз заздрить мешканцям Припʼяті, бо тут є цей чарівний рай на землі.
Причиною Чорнобильської катастрофи були експеримент і приховування технічних недосконалостей реактора. Про ці недосконалості працівникам станції не сказали. Мовчання. Ліквідаторам і пожежникам, які приїхали за викликом о першій ночі 26 квітня, не повідомили про справжню ситуацію на станції. Усі вони померли протягом наступних десяти днів. Інформацію про стан речей замовчували, доки вона не почала просочуватися крізь європейські медіа, — та й після того повідомлення були максимально спокійними й нейтральними. Зона мовчання. Зона німоти.
Памʼятаєте село Новий Мир, куди Алла Загайкевич їздила перед катастрофою? «Новий Мир» означає «новий світ». До 1927 року село називалося Павловичі. Відоме від 1634 року, у XVII столітті це було значне поселення — 282 двори в 1691-му. У 1886-му тут жило 388 людей. Колись у селі була деревʼяна церква Різдва Богородиці, збудована в першій половині XVIII століття. Після Чорнобильської катастрофи всіх людей відселили без права повернення. Село зняли з обліку 1999 року. Іронічно: Новий Світ назавжди викреслено з реєстрів. Усі ті жіночі голоси, що звучали в цьому й сусідніх селах, замовкли назавжди; замість них сталкери й екстремальні туристи слухають нервове переривчасте потріскування дозиметрів.
Зона означає небезпеку. Кожну зону зазвичай відокремлює колючий дріт, щоб ніхто не потрапив усередину й не вийшов назовні. У випадку двох найпоширеніших понять, про які ми говорили вище, це дві протилежні природи Зони: є такі, з яких не можна вийти, і такі, до яких не можна ввійти. І тонкий поріг поміж ними. Границя. Лінія. Межа. Всередині РБМК-1000 це називають «активною зоною реактора». Однією з причин аварії була поляризація між верхньою та нижньою частинами активної зони і додатний зворотний звʼязок усередині. У момент аварії нейтронне поле мало провал посередині активної зони і два максимуми — у верхній та нижній частинах. Отже, одна з найбільших катастроф XX століття стала наслідком порожнечі й відсутності. Порожнечі в контексті ядерної фізики; брак досвіду й брак інформації створили те, що ми знаємо як Зону.
Отже, зона відчуження постала з відсутності. Точніше — з викорінення традиції та автентичності заради потреб індустріалізації та електрифікації. Як за часів Риму, місто Припʼять постає на місці будівництва станції як покращена версія трудових таборів. Місто-симулякр, місто-майбутнє без майбутнього, місто-пропаганда. Щасливі усміхнені люди, діти, будівельні майданчики. Щоденні збори будівельників. Екологи, які запевняють, що небезпеки тут немає. Діти, крани, високі будинки, урядовці в костюмах. За чотири роки все це обернеться на брехню, яку замовчать. Жертвам не доведеться затуляти рота: замість державної влади це зробить «мирний атом».
Мешканців Припʼяті виселять без права повернення; тридцятикілометрову зону відселять без права повернення. Наслідків забруднення ураном-235 ми зазнаємо донині й зазнаватимемо далі. Брак знання, брак досвіду — і як наслідок відсутність міста, відсутність сіл і перервана традиція автентичних поліських пісень та обрядів, частину яких Аллі Загайкевич вдалося записати перед аварією.
Зона відчуження — лише дуже показовий приклад наслідків існування срср. Досить проїхати селами й містечками, щоб помітити безлюдні промзони з розваленими заводами, колгоспними будівлями, недобудованими хатами. І це ще видимі, фізичні проєкти. А скільки таких німих проєктів чи задумів — вистав, віршів, музики — лишила по собі радянська й російська культура?
Невидимі репресії, які чинять невидимі люди, — як невидимий атом — проникають у тіла й уми. Затяжна пасивна агресія влади щодо української культури, свободи й нонконформізму лякає значно більше. Це складна діяльність на різних рівнях. Репресивна й видима система гулагу нібито припиняє існувати 1967 року — але насправді вона нікуди не зникає; Василь Стус помирає у вʼязниці Перм-36 у 1985-му, за два роки до народження мого покоління, а міліцейське беззаконня тривало в Україні щонайменше до другого Майдану 2013 року.
Звʼязані руки, масові вбивства й групові зґвалтування були головною зброєю та комунікаційною стратегією срср до самого його розпаду. На нашому шляху до незалежності, після 1990-х, серед українських інтелектуалів жила наївна віра у вільну волю українців стати незалежними. Натомість Україну послідовно бомбардували складним пропагандистським випромінюванням, наслідками якого стали хвороби: комплекс меншовартості, амнезія ідентичності, безвідповідальність і сервілізм.
Постійна сплячка державних служб, неможливість самореалізації. Самовпевненість керівників державних установ і вертикалей влади — та й адміністративного персоналу всіх рівнів. Кожну іскру ініціативи гасили словами «грошей немає», «куди ви поспішаєте?» або «зробімо простіше» — продовження тюремної культури підкорення. Найменший вияв вільнодумства, вільної волі, нонконформізму, експерименту, критики, іронії чи новаторських пропозицій система автоматично сприймає як вияв слабкості, а людину, яка цю слабкість чи непокору виявила, треба негайно покарати пасивним груповим зґвалтуванням. Мовчи, будь невидимим. У Польщі цей modus operandi вам знайомий щонайменше з історії Катині.
У 60-х Станіслав Крутиков потрапив до Е. Артемʼєва, почув АНС — і почав робити власний синтезатор… Крутиков намагався зробити синтезатор, але так і не зробив. Леонід Іванович Дись зробив, навіть представив його у Франкфурті на якійсь виставці; я намагалася з ним зустрітися, але після інсульту він не міг сказати мені нічого, крім одного слова: «рекурсія». Описів цих інструментів немає. Найстрашніше ось що: Геннадій Когут, автор чудової книжки «Мікротонова музика», великий науковець і блискучий інженер. Він створив близько ста різних електронних інструментів, зокрема таких, що зараз були б основою медіамистецтва. І не лишилося нічого, жодного інструмента — це страшні речі. Тому історія електронної музики в Україні народжується постійно. Алла Загайкевич
Українці називають себе «співочим народом», і музика — важлива частина нашого щоденного життя. Якщо перестрибнути з ранніх століть у XIX, виявимо, що класики української музики, як-от Микола Лисенко, використовували традиційні корені у фортепіанних творах, сюїтах і рапсодіях. Що ж до традиційних обрядових пісень — усі ми знаємо славетний «Щедрик», який вважають міжнародним. Первісно його написав Микола Леонтович, а аранжував Петро Вільговський. До речі, про Леонтовича: його вбив у власному домі російський чекіст 1921 року.
Цього тижня у Львові відбувся 29-й Форум видавців — щорічна подія, яка все ж таки сталася і транслювалася онлайн як частина Hay Festival в Уельсі. В одній із дискусій Олена Стяжкіна, українська письменниця, сказала прикметну річ: багато років усі національності в радянському союзі називали російськими — як прикметник: російський українець, російський грузин, російський чеченець чи бурят. І робилося це навмисне, бо з роками головна національність мала бути стерта, а лишитися мав тільки прикметник — російський.
Провал, відсутність, порожнє місце. Тиша.
У 2013 році я завершив свій проєкт «ЗОНА», який готував від 2006-го. Він триває сімдесят чотири хвилини: самвидавний CD-альбом накладом сімдесят чотири примірники. Диск у формі платівки з ручним штемпельним друком; коробка зроблена з чорного фактурного паперу і вручну задрукована білою фарбою в техніці трафарету.
Звуковий матеріал починається з хвилини мовчання — однохвилинної композиції, якої немає в треклисті, вона лишається невидимою: жест пошани, надто в жалобі за тими, хто нещодавно помер. Тиша для музики так само важлива, як цезура для поезії. Тиша дає іншим звукам зʼявитися. Ми чуємо звуки, бо вони розрізнювані на тлі тихих частин. Після «4′33″» Джона Кейджа ми усвідомлюємо значення тиші. Провал можна вважати особливою зоною порожнечі — і водночас це ділянка, яка буквально не містить нічого. Порожня множина між порожнечею Еміля Чорана, яка блокує й руйнує, і порожнечею Алена Бадю як вакуумом, який треба назвати, щоб він почав існувати.
Усі властивості віднімаються від буття, і тоді замість відчуття браку — тобто порожнечі — ми маємо відчуття повноти через брак. […] Порожнеча як інструмент спасіння. Як шлях, шлях до спасіння. Ідеться про санскритську śūnyatā, порожнечу, яка є позитивним станом: на відміну від нудьги, вона не є причиною розгубленості, а сама собою є формою розгубленості, що веде до звільнення. Katarzyna Tanalska, «Wyprawa po wolność z kamieniem w bucie — Cioran»
Є й інший тип зони: обʼєднавча сила співпраці — зона особистого спілкування. Невипадково Unsound обрав назвою цьогорічного фестивалю «Бульбашки». Люди здатні творити власні зони, власні світи всередині уяви — і зрештою оживляти ці уявні світи, робити їх справжніми. Те, що ми переживаємо зараз в Україні: нова інтелігенція творила цю особисту, уявну, ефемерну бульбашку — тонку й крихку, але настільки невидиму, що вона вціліла. Тому мене так цікавить низовий рух: в Україні низовий рух став офіційною українською культурною дипломатією. Альтернативний, вільний від бюрократії, автономний і надзвичайно дієвий.
Альбом «ЗОНА» завершується післясловом і цитатою Оксани Забужко.
Ми, вся наша сучасна цивілізація, вражені меланхолійним очікуванням власного кінця як організму від радіації — ми тільки-но починаємо заселяти зону німоти. Оксана Забужко, «Планета Полин»
Слухати альбом на Bandcamp · дивитися розділ ЗОНА · дизайн видання — ZONA CD