Клуб-кафе «Лялька» та перформанс Їжака: палаючі бочки і пластикові пляшки
Ти був постійним свідком і учасником подій у культовій «Ляльці». Але в більшості людей вона асоціюється передусім із рок-музикою. Як ти туди потрапив і що взагалі тоді відбувалося у львівському клубному просторі?
Я не можу сказати, що я тоді щось особливо відвідував, окрім славнозвісної «Ляльки». І навіть не знаю, чи відбувалося щось варте уваги поза нею. Напевно, щось було, але для мене головним осередком лишалося клуб-кафе «Лялька» біля Театру ляльок. Справді, її зазвичай асоціюють із роком — так історично склалося. Але річ у тім, що я взагалі був не ходок у всілякі інші заклади, де збиралися скупчення відверто неприємних людей. Тому в юності я ходив переважно в «Ляльку».
Якщо говорити за хронологією, то найяскравіший спогад — це проєкт Їжака. Не пригадаю зараз точної назви тієї акції, але він притягнув у «Ляльку» гору порожніх пластикових пляшок і встелив ними буквально всю підлогу. Усі ходили й хрумтіли цим пластиком. Потім він затягнув у приміщення залізні бочки, запалив у них вогонь і почав несамовито лупити по них ломами чи арматурою!

Я чудово пам’ятаю той момент: усі присутні просто випали в осад. Повний шок — від барменів та офіціантів і до мене особисто! Але Їжак був, мабуть, максимальним нонконформістом — як у життєвих поглядах, так і в музиці. Для мене тоді це виглядало занадто радикально. Проте саме з таких акцій я потроху почав проникатися ідеєю нонконформізму, зокрема в звуці й музичній естетиці. Чомусь саме цей образ спливає в пам’яті як найпотужніший перший спогад.
Про Їжака насправді згадують усі, хто застав ту епоху. А ти знаєш, де він зараз і як склалася його доля?
Можна сказати, що він кардинально змінив погляди на життя. Не те щоб він став конформістом — аж ніяк! Але він почав рухатися зовсім в інший бік. Він став нонконформістом стосовно сучасних подій у державі, я би так це окреслив. Це по-своєму цікава трансформація. Ти вибачай, я сьогодні трохи втомлений, тож спогади приходять хвилями.
«Радіо Ініціатива» та «Лівий ефір»: анархія без форматів і цензури
Мушу сказати, що я тоді не був настільки зосереджений суто на клубних вечірках. Мене значно більше захоплювало радіо — саме воно слугувало моїм головним естетичним орієнтиром. Спочатку це були програми на «Новій хвилі» та «Львівській хвилі», а згодом — легендарне «Радіо Ініціатива» на частоті 102.5 FM.
Власне, авторські ефіри Їжака на «Радіо Ініціатива» — це було щось неймовірне. Те, як вони проходили, що в них коїлося... Там завжди панувало відчуття абсолютної безпосередності. Не існувало жодних рамок на кшталт «формат / не формат» чи подібної маячні. Ніхто не вимагав, умовно кажучи, «заправляти футболку в штани». Знаєш, навіть зараз, коли граєш техно, варто зробити пів кроку вбік — і публіка вже губиться: «Що це таке? Я не розумію». А Їжаку вдавалося тримати ефір у такому ключі, що це було цілковите свавілля, але воно ніколи не скочувалося в беззмістовний примітивний треш.
Він постійно закликав слухачів взаємодіяти: телефонувати у студію і наживо висловлювати свої думки. І це ніколи не перетворювалося на солодкавий, нудний радіодіалог, який просто нецікаво слухати. Це була справжня провокація і відкритий діалог.
Ти сприймав це суто як слухач із приймачем, чи вже сам якимось чином долучався до радіопроцесу?
І так, і ні. Зараз я оцінюю це вже з висоти пережитого досвіду. Тоді в мене ще не було чіткого усвідомлення концепту: сидиш і думаєш, що це взагалі за дичина коїться в ефірі й навіщо воно? Програма називалася «Лівий ефір». Їжак писав це як «Live-ефір», але вимовлялося саме як «лівий» — нелегальний, анархічний. Це був його фірмовий чорний гумор. І це справді був абсолютно дикий, незбагненний звуковий заміс.
А в тебе збереглися якісь аудіозаписи тих програм?
Точно є, я обов’язково тобі скину! Маркіян тобі ще нічого не передавав? Зараз же існує архівний проєкт «102.5 FM», Антон цим опікується, у нього має бути зібрана солідна база. Особисто в мене збереглося десь зо чотири повні касетні записи тих ефірів.
Проєкт «Рестарт» і перехід від брейкбіту до техно
А як щодо проєкту «Рестарт»? Я пам’ятаю ваші вечірки на фабриці повидла, але з чого все починалося?
Справді, у нас були серйозні двіжухи. Але якщо я не помиляюся, сам «Рестарт» ми започаткували в польському Любліні, на фестивалі «Ніч культури» у просторі Warsztaty Kultury. І вже звідти ця хвиля плавно перекочувала до Львова у формат підпільних вечірок.
Організацією займалася переважно Зоза, вона ж і грала сети. А до кістяка проєкту входили Маркіян Талипа, Марта, Insane і я. Дай Боже пам’яті нікого не забути — та наче все: Зоза, Маркіян, Марта, Insane і я. До речі, Марта була стовідсотковим діджеєм, не віджеєм.
Я чув, що твій власний шлях до техно був доволі парадоксальним — ти довго ходив навколо нього коламиначе навмисно відтягуючи зустріч.
Так і було! Усе моє музичне життя крутилося довкола техно, але я ніяк не міг до нього впритул дійти. Навіть коли я грав брейкбіт, у ньому відчувався виразний техно-настрій, але я вперто оминав пряму чотиричетвертну бочку. І до дабстепу з даунтемпо наближався, але пряму бочку все одно обходив стороною.
Перелом стався зовсім несподівано. Я слухав фоном один мікс — спершу він здавався просто приємною фоновою музикою. І раптом у якусь мить мене пробило наскрізь. Я усвідомив, наскільки глибока це матерія, і після того вже занурився в техно без оглядки.
Хоча в мене ніколи не було відчуття, що я бігаю між стилями чи змінюю табори. Коли я дивлюся на свою фонотеку, для мене вся музика єдина. Я можу за три треки спокійно перейти з одного виміру в інший. Я не ділю музику на стерильні полички: ламана бочка чи пряма бочка. Для мене це невіддільні частини одного живого процесу.
Коли я тільки починав свій шлях як селектор, я підійшов до вибору жанру доволі прагматично. Я довго вагався між драм-енд-бейсом і брейкбітом. І вчасно зрозумів: драм-енд-бейс на швидкості 175–180 BPM — це глухий кут. Ти замкнений у цьому темпі, і крім половинчастого даунтемпо на 90 BPM, тобі нікуди рухатися, яким би різноманітним цей жанр не здавався. А брейкбіт на швидкості 130 BPM давав абсолютну свободу: я міг легко вплести і техно, і хаус, і дабстеп. Хоча зараз я взагалі уникаю цих ярликів — їх настільки спаплюжили й спопсували, що люди під цими словами розуміють зовсім не те, що є насправді.
Життєвий цикл музичних жанрів: від підвалу до комерційного хайпу
Ти зачепив дуже точний момент щодо деградації стилів. Я теж пам’ятаю кінець дев’яностих: купуєш диск, де записано п’ять різних альбомів — там міг бути і транс, і ембієнт, і брейкбіт. І кожен альбом, кожен окремий трек був самобутнім світом! А в середині двохтисячних усе раптом стало якимось однаковим, вихолощеним. Коли, на твою думку, стався цей злам?
Коли музика зіпсувалася? Мені здається, кожен музичний жанр неминуче проходить свій природний життєвий цикл. Він доходить до апогею, переростає в масовий хайп, набуває усередненої, загальновідомої форми — і в цей момент остаточно втрачає первинну іскру, ту саму родзинку, заради якої все починалося. Це сумно, але це закономірність культури.
Звісно, стилі постійно мутують. Одне схрещується з іншим, народжуються дивовижні гібриди на кшталт дабу з тустепом. А потім з’являється умовний дабстеп, вибухає на весь світ, і мейнстрим кричить: «Дивіться, яке диво!» А хлопці з підвалів тільки всміхаються: «Ви щойно прокинулися зі своїм хайпом, а ми цей звук уже десять років у сирих підземеллях шліфуємо». Вічна історія: що ти зробив для хіп-хопу в свої роки?
А якщо говорити не про світовий контекст, а суто про львівську локальну сцену тих років — як це виглядало тут?
У нас був свій легендарний персонаж — справжній український Kool Herc, діджей Боборовський! Треба було мати колосальну сміливість, щоб десь у 1997 чи 1998 році гонорово вийти на сцену й уперіщити ламану бочку, коли вся публіка взагалі не розуміла, що відбувається: «Що це за музика? Хіба під це можна рухатися?» Для мене це виглядало майже як подвиг і викликало шалений інтерес.
Тоді ж не було інтернету. Західна хвиля докочувалася сюди завдяки окремим фанатам, які опинялися на вістрі цього потоку. Тут здавалося, що це хтось особисто винайшов або розвиває, але насправді потрібні були величезні зусилля й азарт, щоб вихопити нове звучання з-за кордону й презентувати його консервативному місту.
А що ти пам’ятаєш про легендарні рейви дев’яностих — ту саму «Фредру, 61» чи масові вечірки у відкритих просторах?
LIVE43:33XXI КОНТРАСТИ - CONTRASTS SESSION - Picasso club - 09.10.2015 - Lvivчерез: Дерек · ФредраРейви проводили у найнесподіваніших місцях: у спорткомплексі Політеху, в «Старушці» — старій університетській залі. Навіть у Парку культури, просто біля літньої сцени. Але особисто я тоді був занадто молодий і на тих подіях майже не бував.
Музичні схованки Львова: «Дандарі», касетний культ і компакт-диски
Я прийшов до електронної музики не одразу. Більше того — вона мене в певний момент буквально врятувала! Спершу в мене навіть магнітофона не було, тільки радіоприймач. Я міг просидіти біля нього кількагодинну передачу заради однієї-єдиної композиції, очікуючи, коли вона пролунає.
Згодом я докотився до того, що записував звук із телевізора — виловлював на MTV кліпи й переганяв їх на аудіокасету. На початку я взагалі не розрізняв тонкощів: для мене ті ж самі Apollo 440 звучали як чисте техно. Ламана бочка, пряма бочка — усе здавалося одним суцільним прямолінійним рейвом. І лише згодом прийшло глибинне розуміння, почали відкриватися нові шари звуку.
Це розуміння прийшло саме завдяки ефірам на «Ініціативі» та «Львівській хвилі»?
Безумовно! Такі речі не можуть не вплинути. Коли діджей вмикає у прямому ефірі всі фейдери водночас, диски падають, щось тріщить і гуде — концепція «що пішло, те й буде». Відкрив мікрофони, змахнув коробки — слухайте як є! Це формувало особливе відчуття живої присутності. Усе в житті взаємопов’язане: якби не ті ефіри, мій внутрішній світ склався б цілком інакше.
А які ще місця у Львові формували тоді твій музичний світогляд?
Був культовий магазин «Дандарі» на вулиці Дзержинського — тобі вже напевно про нього згадували. Там продавалося абсолютно все! Приходиш туди юним, переляканим підлітком і мимриш: «Я шукаю таку музику... не знаю, як вона називається». А продавець одразу підхоплює: «Що саме?» — «Ну, знаєте, була така реклама Philips, де чуваки з бумбоксом сиділи...» І цей чувак без жодних слів бере касету, перемотує на олівці на потрібне місце, вмикає — і з динаміка звучить саме той трек!
LIVE2:34:38ХАТНЄГРАННЯ №22 - Пре-паті до фестивалю Гамселить - Електропоїзд № 6040через: Сварог · Philips
Це була абсолютно унікальна людина з енциклопедичним слухом. Ти йому описуєш незрозумілий шум, а він сходу підсовує три касети — і всі три потрапляють у яблучко! Я всі кишенькові гроші, які мені давали на обіди, до останньої копійки спускав у «Дандарі».
А ще була каптьорка дядька Олега Масесова — легендарний магазин із компакт-дисками. Там теж можна було знайти фантастичні релізи. Я проводив там неймовірну кількість часу.
Дерік і Тоніка теж згадували цей магазин — як вони приходили й бачили ряди платівок, які тоді стояли радше як музейний антураж.
Так, сам цей антураж діяв магічно! Дивовижно, як незначні, здавалося б, моменти можуть перевернути весь світогляд. Ти випадково заходиш у магазин, тобі показують кілька дисків — і ти зависаєш там на наступні три роки. Тікаєш із пар, сидиш по п’ять годин серед куп дисків у навушниках, і ніхто тебе не чіпає. Ти почуваєшся там затишніше, ніж удома. Я безмежно вдячний тим людям: мій касетний плеєр і ці музичні схованки були окремим виміром, який повністю наповнював моє життя.
Зараз є інтернет, знайти можна все за секунду. Але мережа перетворилася на бездонну яму. Я страшенно втомлююся від соцмереж і цього нескінченного інформаційного шуму. У голові виникає суцільна каша, пам’ять перевантажується. Раніше пошук музики був сакральним ритуалом, а тепер ти тонеш у терабайтах непотребу.
Їжак і перше справжнє техно у Львові: музика між ударами бочки
А як щодо касетного обміну між друзями? Цей підпільний самвидав теж був потужним каналом?
Звісно! Касети ходили з рук у руки безперервним потоком. І в того ж таки Їжака можна було переписати купу неймовірних речей. І тут я згадав ключовий момент!
Не хочу нікого образити, але саме Їжак був першою людиною у Львові, яка привезла на дисках справжнє, трушне техно. Старе, безкомпромісне мінімал-техно та даб-техно. І він був першим, хто почав грати це техно на вечірках.
Сьогодні термін «мінімал» попсований до невпізнаваності, але тоді це були взірці найчистішого мистецтва. Десь у 2001 чи 2002 році ми були на одній роздачі в «Ляльці» та в магазині «Барабан» (або «Авіатор» біля кінотеатру «Призма», яким опікувався Ромік Саркісян). Те, що грав Їжак, стало для мене колосальним відкриттям. Це буквально перевернуло мою свідомість.
Для більшості людей техно асоціюється виключно з прямою бочкою, із механічним стукотом.
Це класична, поверхова реакція! А для мене техно — це зовсім інше. Бочка там присутня, але треба вміти читати між рядками й слухати між ударами біта. Ритм — це лише каркас, який тримає форму. А все найважливіше, вся магія відбувається в просторі між цими ударами.
Є прекрасна східна мудрість про глиняний горщик: цінність горщика полягає не в самій глині, а в порожнечі всередині нього. І з техно точно так само! Є ритм, він пульсує. Але головне питання: яку атмосферу ти збудуєш усередині цієї порожнечі? Які почуття туди вкладеш?
Якби техно зводилося лише до монотонного стукоту, я б ніколи в житті його не слухав — це смертельно нудно. Але в справжньому техно я знайшов свій власний плацдарм для асоціацій, простір для медитативного занурення. Ти ховаєшся в цьому звуковому вимірі від зовнішнього хаосу. Я ніколи не очікував, що це переросте для мене в таку серйозну справу на все життя.
Перші сім платівок Гарі Шумова та дебют на Drum’n’Bass Session
А з чого для тебе почалося саме діджейство як практична робота з матеріальним звуком?
Усе почалося з того, що я купив у Гарі Шумова перші сім платівок старого вживаного брейкбіту. Мені просто не вірилося, що на вінілі взагалі може бути записана така музика! Спершу я просто хотів потримати платівку в руках, відчути її вагу. А коли прийшов додому, поставив голку на платівку — у мене був повний шок: музика, яку я обожнюю, грає з вінілового диска! Це було щось неймовірне.
Потім усе почало стрімко розвиватися. Дерік уперше покликав мене відіграти сет на його фірмовій вечірці Drum’n’Bass Session у «Ляльці». Це був мій перший серйозний публічний виступ, за що я Деріку безмежно вдячний досі.
Це було дивовижне відчуття: ти виходиш до зали й транслюєш людям звук, який любиш до глибини душі. Тут у принципі не існувало поняття «замовити пісню» — про такі компроміси годі було й думати.
У «Ляльці» тих років замовити попсову пісню — це взагалі був нереальний сценарій.
Звісно! Коли рух набрав обертів і сформувалася віддана публіка, випадкових персонажів там майже не лишилося. Ти будував чіткий коридор: тільки з пункту А в пункт Б, без жодних поблажок. Хоча, знаєш, у такої жанрової впертості є й зворотний бік.
Я страшенно не люблю надмірного сектантства. Зараз буває: граєш техно-сет, пустив два хаус-треки — і пуристи вже фиркають: «Як ти смів?!» Давайте тоді взагалі дійдемо до абсурду: хай одні діджеї грають виключно хай-хети і люто ненавидять тих, хто ставить снери, а любителів бочки оголосять поза законом!
Ми теж на районі годинами могли сперечатися про музику — стояли до ранку, обговорювали драм-патерни та альбоми.
Саме так! Ми поверталися з вечірок у центрі й могли чотири години поспіль стояти на кутку, курити й гаряче доводити один одному: «Ось тут збивка геніальна, а там — повна фігня!» Зараз цього живого спілкування бракує. Відкриваєш стрічку — на тебе вивалюється 150 нових треків. Якщо підписався на когось у SoundCloud, він випускає посередній мікс щотижня, ти чекаєш місяць і врешті відписуєшся, щоб звільнити мозок від інформаційного сміття.
Фізика вінілу: боротьба з машиною проти цифрового комфорту
Твоя вірність вінілу добре відома. Що це для тебе — естетичний консерватизм чи глибша фізична потреба у контакті з матеріалом?
У мене немає жодного снобізму щодо діджеїв із ноутбуками чи контролерами. Можна зіграти приголомшливий сет хоч із двох віконпів чи двох вкладок ютуба! Але особисто для мене вініл — це продовження мого власного тіла. Коли я стою за вертушками, пульт і платівки автоматично стають єдиною нервовою системою.

Вініл у десять разів незручніший за цифру. Кожна платівка поводиться по-своєму: отвір по центру може бути зміщений на міліметр, платівка може бути вигнута, вона по-різному реагує на низькочастотні вібрації в клубі. Один трек звучить на 45 обертів, інший — на 33. Ти мусиш боротися з інструментом, приборкувати матеріал. І саме ця фізична напруга дає відчуття живої енергії, якої немає в ідеально відкаліброваній цифрі.
А як щодо цифрових релізів — ти взагалі купуєш музику у файлах?
Ні, не купую, бо я її не граю. Звісно, артистів треба підтримувати. Але я вважаю, що справжня свобода в музиці можлива лише тоді, коли ти маєш звичайну роботу. Ти заробляєш на життя своєю працею, а музикою займаєшся абсолютно безкомпромісно — саме так, як хочеш ти, не підлаштовуючись під ринок. Бо якщо музика стає твоїм єдиним хлібом, ти неминуче починаєш думати: «Як би мені скомпромісити зі звуком, щоб мене краще купували?» А в моєму розумінні це загибель для митця.
Контркультура, ностальгія та відсутність локальної школи
Я нещодавно почав писати велику статтю про еволюцію львівської сцени. Колись нам здавалося, що клуби дев’яностих — той самий «Метро» чи «Біт» — це щось грандіозне. Зараз рейви роблять у лісах, у занедбаних промислових просторах. На твою думку, сцена розвивається, деградує чи просто переходить з одного контексту в інший?
Важко дати однозначну відповідь. Сьогодні ми бачимо хвилю псевдоолдскулу, коли молоде покоління відтворює старе звучання дев’яностих. Лоран Гарньє колись дуже влучно написав про це: для нього дико виходити на сцену й бачити вісімнадцятирічних підлітків, які шаленіють від тих самих треків Green Velvet, що й тридцять років тому.
Електронна музика виникала як контркультура — як бунт проти попереднього покоління! Вона мала ставати поперек горла батькам. А коли сучасна молодь просто канонізує треки минулого століття замість того, щоб створити власний радикальний звук, виникає відчуття якогось дивного музею.
А чи вдалося Львову або Україні взагалі сформувати власну автентичну школу електронної музики?
Справжній розвиток починається тоді, коли локальне середовище переосмислює світовий досвід і створює власну самобутню школу — як французький хаус чи бірмінгемське техно. У нас, на жаль, такої школи так і не виникло. Ми здебільшого залишаємося в ролі провінційних наслідувачів, які грають кавери чужих ідей.
Хоча є рідкісні винятки. Я хочу особливо відзначити Сварога (Svarog). У нього є абсолютно своє розуміння техно. Навіть якщо на перший погляд це звучить як класичне прямолінійне техно з елементами трансу, всередині нього закладена неймовірна глибина і власна філософія. Для мене він — дуже авторитетний музикант, який працює чесно й без дешевого пафосу.
Інтимність замість клубного чаду: між книжкою та головоломкою
А як ти сприймаєш сучасне клубне життя? Чи буваєш зараз на вечірках?
Я став занадто старий для всього цього лайна — too old for this shit, як то кажуть! Клубні вечірки — це деколи настільки нестерпно нудно, що навіть слів бракує. Для мене техно — це музика глибоко інтимна, особиста. Вона має звучати в навушниках, сам на сам. Це як хороша складна книжка: щоразу, перечитуючи її, ти відкриваєш зовсім інший шар сенсів. У найгірших проявах танцювальна музика схожа на гумку без смаку, яку неможливо жувати, а в найкращих — на кубик Рубіка чи витончену головоломку, що пробуджує уяву.
Тобто для тебе це не стільки танцювальний функціонал, скільки простір для експерименту й звукових асоціацій?
Абсолютно. Я підходжу до вибору платівок дуже просто й інтуїтивно. Заходжу у вініловий магазин і свідомо намагаюся не дивитися на імена артистів чи культові лейбли, щоб зберігати абсолютно тверезий, незаангажований погляд. Просто гортаю релізи й слухаю наосліп. Якщо звук викликає в мені внутрішній резонанс — я одразу його беру, байдуже до стильових рамок.
У моїй колекції є платівки, які лежали без діла по сім років, перш ніж знайти своє ідеальне місце в сеті. Коли я складаю виступ, я завжди прагну створити цілісну звукову подорож, кінематографічну картину. Хоча в клубі це часто стикається з реальністю: багатьом не потрібна твоя витончена подорож, людям треба, щоб ти просто «вдарив і запалив». І ти або балансуєш між вимогами танцполу та власною совістю, або граєш суто те, що вважаєш за потрібне.
Тестостерон 90-х, рок-минуле та нетерпимість до попси
Якось я сидів у «Ляльці» після рок-концерту, пив пиво, і тут раптом насуває ціла юрба людей у широких штанях і банданах — починалася drum’n’bass-вечірка. Це було зіткнення абсолютно різних субкультурних світів.
Зараз усе набагато мирніше й толерантніше. А в дев’яностих за музику могли реально й жорстоко побити! Рейвери, репери, панки, металісти — постійно спалахували якісь дикі міжкланові війни. Молодим хлопцям треба було кудись дівати тестостерон і самостверджуватися. А як найпростіше самоствердитися, коли в тебе немає ні програвачів, ні платівок? Набити комусь пику за те, що він слухає не ту музику. Дикий час був.
Я сам тоді тісно тусувався з рокерами — тими, хто грав хардкор або панк, хоча для мене та сцена звучала дещо одноманітно. А вдома я вмикав Pink Floyd або складну експериментальну електроніку. Я ніколи не обмежував себе якимось одним стилем чи субкультурним мундиром.
А як у «Ляльці» була облаштована діджейка? Здається, діджей стояв десь нагорі, над залою?
Ти вже застав «Ляльку» пізнішого періоду, коли вона набула більш індустріального вигляду. А на початку там був інтер’єр за принципом «що маємо, з того й ліпимо». Якийсь час я навіть офіційно працював у «Ляльці» діджеєм. Мої колеги романтизують ті часи, а для мене це був доволі важкий і болісний досвід.

Я йшов туди з юнацьким ідеалізмом — мріяв просувати глибоку музику, виховувати слухача. А стикався з тим, що до діджейки лізли якісь неадекватні типи, махали п’ятдесятьма гривнями й вимагали: «Постав нормальну тему!» Мої рожеві ілюзії дуже швидко розбилися об реальність.
Дерік якось згадував твій фірмовий, безкомпромісний підхід до треків із жіночим вокалом. Це правда?
Так, це чиста правда! Коли це старе чиказьке хаусове коріння, де вокал звучить іронічно й стьобно — це ще окей. Але коли починається так звана «серйозна» електроніка, патетичні плейди, ліди — і поверх цього якась кобіта затягує високим, пронизливо запищеним голосом... Я цього фізично не переношу! Це руйнує всю звукову архітектуру треку.
Це, мабуть, промовляє моє старе рокерське минуле, яке нізащо не хоче підкорятися попсі: пряму бочку я схавав, але попсу — ніколи! Дуже дякую за розмову.
- Дерек [особа]Діджей, учень гостя. · Centrum Mundi — II — Натура vs Культура: розмова з Derrick Funkmasters
- Радіо Ініціатива [інституція]інституція · Centrum Mundi — LХIII — Маркіян В.: «Радіо Ініціатива 102,5 FM»…
- Сварог [особа]Техно-виконавець. · Centrum Mundi — XXXI — Клубне життя в Грузії і Україні, VST проти…
- Львівська хвиля [лейбл / видання]лейбл / видання. матеріали Клубу Т.А.М. / Centrum Mundi · Centrum Mundi — LХIII — Маркіян В.: «Радіо Ініціатива 102,5 FM»…
- Дандаре [місце]Приватний магазин касет. · Centrum Mundi — LХIII — Маркіян В.: «Радіо Ініціатива 102,5 FM»…
- «Ефір» [місце]Київський арт-клуб. · T13 Підвали й крихкі клуби, T72 Незалежний простір: любов замість дотації · Centrum Mundi — XLIV — Робоча дисципліна, київський андеграунд і…
- Ніч культури [фестиваль]фестиваль. матеріали Клубу Т.А.М. / Centrum Mundi · ХАТНЄГРАННЯ, Fredra 6.1 і простори для музики у Львові





