Статтю вперше опубліковано в газеті «Наше слово» українською. Читати українську версію.
Наприкінці квітня 2022 року у варшавському клубі Progresja відбувся спільний концерт «Троє зілля» і DagaDana. Концерт був частиною їхнього польського туру, а особливістю варшавського виступу стала співпраця зі співзасновницею гурту Burdon Оленою Яременко, яка грає на скрипці та нікельгарпі.
В умовах воєнного стану в Україні гурт «Троє зілля» мусив шукати компромісний варіант подачі своєї музики: барабанщик Сергій Красуцький і клавішник Віталій Маранчук — постійні учасники гурту — не могли виїхати з України, тож музичний супровід для Анастасії Войтюк у Польщі склали четверо польських музикантів. Гурт DagaDana теж виступав у Варшаві скороченим складом, бо Даґа Ґреґорович не змогла взяти участь у події через проблеми зі здоров’ям. Зворушливою кульмінацією концерту стало публічне телефонне привітання Даґи з днем народження, до якого долучилися відвідувачі клубу. Вона подякувала всім присутнім, адже кожен куплений квиток — це фінансовий внесок у підтримку України. Після концерту ми поговорили з музикантками про війну, музику, допомогу Україні та творчі задуми.
Анастасія: Я зі Львова. Але моя бабця з Конотопа, це Сумщина, це буквально просто на кордоні з росією, а інша моя прабабця — з-під Тарнова. Олена: Я з Кропивницького, де народився перший драматичний театр, у якому, до речі, працювали мій дід і баба. Мене втішило, коли «К-р-в-град» зрештою перейменували на Кропивницький — на честь людини, яка прославила наше місто. Дана: Я з Івано-Франківська. Настя: А сьогодні ми зіграли спільний концерт під гештеґом #freeUkraine — хто б міг подумати, що ми виступатимемо разом у Варшаві…
Про досвід війни, творчість, допомогу іншим і плани на майбутнє
Настя: Війна — це велика тектонічна зміна. Наче стався великий вибух, і ми всі зависли в повітрі, як молекули. Ніхто не знає, що буде далі. Але водночас ми відчуваємо інакше, бачимо свої помилки, бачимо помилки Європи. Бачимо, куди йти. Бачимо чітку місію. Війна — це ще й загострення особистих психологічних проблем. Ми уявляємо війну як у школі — танки, чорно-білі кадри хроніки, — але це також загострення травм, які люди намагаються заглушити щоденною діяльністю. Спершу всі намагалися робити все. Стрес ми переживаємо тихо, а мистецтво дає час зазирнути вглиб. Грати музику сьогодні дуже важко, бо не бачиш ефекту одразу — результат проявляється в довгій перспективі. Я проводила майстер-класи з українцями з Кривого Рогу, Запоріжжя, Білої Церкви, ми співали гаївки, а по завершенні вони казали: «Які класні речі. Чому ми цього раніше не робили?» От скільки майстер-класів треба провести, щоб люди зрозуміли. Тут працює століттями. Дана: Від початку повномасштабної війни кожна з нас кинулася в різні напрями, аби бути корисною Україні. Але вже 27-го я зрозуміла, що свій запал треба контролювати. Ми запустили радіоефір, місяць говорили про Україну в мирному контексті, провели аукціон і зібрали приблизно 750 000 злотих. Кожен має робити те, у чому він професіонал. Олена: Я кинулася допомагати всім і дуже швидко зрозуміла, що не можу робити все одночасно. Зрештою зосередилася на музиці та моральній і матеріальній допомозі тим людям, яким змогла допомогти, — до мене переїхала подруга з дитиною. Мій добрий друг, скрипаль Матеуш Нивінський, запропонував зробити нову програму; вона вже готова і називається Orkiestra Galicja. Це музика із земель давньої Галичини. Матеріали ми беремо із записів скрипалів, які на початку XX століття виїхали до Америки й Канади.
Дана: Зараз кожен має робити все, що може; немає великих чи малих справ, долучитися мають усі, але найважливіше — не страждати. Настя: Я зрозуміла, що кожен увійшов у війну з тим багажем, який устиг зібрати в мирний час. А мій — це народні пісні. Це дуже сильний багаж. Чому сьогодні така популярна «Ой у лузі червона калина»? Бо «ми переможемо», «ми жито посіємо» і «все буде Україна» — ось чому. А тепер настав час нових пісень… Олена: Ці пісні народяться. Бо люди зараз бродять, киплять, і колись це виллється у творчість. Може, це станеться не за місяць, не за два і не за рік; може, ті діти, яким сьогодні по 15, захочуть віддати щось своє — і це буде їхньою природною потребою. Але це неодмінно станеться. Дана: Гурт DagaDana завжди в процесі пошуку власної музичної мови. Ми познайомилися на джазових воркшопах, тож поєднання стилів у нашій музиці природне. У нас немає фронтменів. Наша музика виникає в спілкуванні. Це такий великий казан, у який кожен додає спецій на свій смак. Ми об’їздили з концертами двадцять сім країн і в певний момент зрозуміли, що в Китаї, в Аргентині чи на острові Чеджу ми цікаві насамперед як носії своєї культури — у нашому випадку української та польської. Граючи з музикантами на вулицях Куала-Лумпура, раптом розумієш, що в нас багато спільного — мова звуків і ритму, — але водночас у кожного є щось своє: український багатоголосий спів, польський мазурек, пентатоніка чи монгольський горловий спів. А найголовніше — у вас є спільна мова порозуміння: музика.
Настя: Після чотиритижневої перерви я взяла до рук бандуру і раптом дуже чітко зрозуміла свою місію. Кожне Шевченкове слово, вірш про кацапів — усе стало дуже зрозумілим. Ми, українці, переживали це багато разів. Недарма в 90-х був такий наступ на патріотизм. Я також дуже чітко усвідомила: ніколи знову, жодних зв’язків з росією. Дана: Коли з’явилися фото з Бучі, я зрозуміла, що масштаб трагедії й моральне дно росії значно глибші, ніж ми уявляли. Те, що світ нас підтримує, що розвивається рух за виключення російської культури, — це необхідні дії. Мене завжди дивувало це замилування «містичною російською душею». Ці кав’ярні у Відні чи Німеччині з портретами Сталіна і європейці, які дивилися на все це з якоюсь інтригою і захопленням, — для мене, дитини репресованих, чиї дідусь і бабуся місяць їхали у вантажних вагонах, а мама перші п’ятнадцять років прожила в таборі, це «захоплення» було незбагненним. Мені було боляче. А тепер усе. Маски злетіли. І відповідальність росіян за цей жах має бути масовою.