Яка ж ціна однієї такої арфи, якщо не секрет?
Важко сказати, скільки вона коштує. Вона коштує місяць роботи, ціну матеріалів, важко сказати, бо завжди отримую матеріали з інших джерел. Я так підозрюю, що на сьогоднішній день ціна однієї такої арфи разом з програмуванням коливається між 2.500 і 3.000 євро.
Скільки часу зайняло Вам конструювання Вашої першої арфи?
Я думав про будівництво своєї першої «арфи» кілька років. Та ідея жевріла постійно, знав, що колись збудує таку «арфу» і врешті прийшов час, коли я сказав собі, що або зараз, або ніколи. І власне конструювання тої першої арфи, вона мала тільки вісім струн, зайняло мені приблизно три місяці. Пам’ятаю, коли я її нарешті підключив, то закрився на тиждень у своїй студії і просто бавився нею.
Ким же були фінансовані ті проекти? Чи Ви робите то все за власний кошт?
Всі ці проекти, в більшості були фінансовані мною особисто, частково особами, котрі хотіли мати мої прилади. Моя «бананова клавіатура» фінансувалася частково, але тільки частково Міністерством культури і освіти і я повинен був також багато вкласти в то з власної кишені. Коли працював в сфері ІТ, то признаюся щиро, мені не бракувало грошей і я міг видати певні суми на цілі, які на мою думку були шляхетними – допомогти тим дітям з вадами. І керувало мною бажання допомогти їм. Тепер, коли я переїхав до Європи, то я також частково фінансую свою діяльність з власної кишені, а частково музична академія в Кракові платить мені за лекції, чи консультації. Але так на правду, я людина незалежна, тобто роблю те, що хочу. Відразу хочу зазначити, що я не належу до багатих людей, скоріше, я б сказав, що в ієрархії фінансовій я знаходжуся ближче до дна, аніж до верхівки.
Розкажіть про інші Ваші розробки.
Перед тим, як збудував рамку, збудував ще один досить популярний інструмент, котрий називався «бананова клавіатура», англійською «Banana Kayboard». Таку назву вона отримала завдяки свої формі і кольору, бо була жовта. Та клавіатура спеціально розроблена для неповноправних дітей, вона мала форму такої дуги, дивжиною не більше мерта і мала вона 16 клавіш, тільки то не були звичайні клавіші, вони відрізнялися розміром і то були сенсори. Та клавіатура також могла бути запрограмована по різному, тобто вона не була тільки музичним інструментом. Я запроектував її у формі такої дуги, з огляду на те, щоб на ній діти з вадами руху могли гроти не лише руками, але наприклад ліктем, чи всією рукою, або чолом. Однією з вимог була витривалість інструменту, оскільки діти з вадами руху часто не можуть втримати його, могли його кинути, то я зробив його без рухомих частин і використав сенсори, які проектував для зовсім інших цілей, але поєднав свої електронні технології, музичні і програмістські зацікавлення, щоб створити щось таке. І то був дуже популярний інструмент. Тоді мене спитали, чи я можу зробити ще якийсь інструмент і я подумав, що маю зробити щось справді магічне – так появилося моє «магічне вікно», «магічна арфа», або «арфа без струн».
Сконструювавши арфу, я також збудував «музичний диван». То був такий великий диван, котрий мав розміри 8 на 8 метрів, в ньому були вбудовані сенсори, котрі реагували на натиск і коли по ньому хтось бігав, чи сідав на нього, то цей диван грав. Він був підключений до комп’ютера через мікропроцесор, таким чином можна було запрограмувати, що саме буде звучати. Пізніше я почав доробляти візуальний бік, оскільки мої пристрої могли також працювати із джерелами світла, то пізніше той диван одночасно і грав і керував різними світловими ефектами. Між іншим, ще одна робота, якою я займався до створення «арфи» була реставрація механічних піанін – піанол. Піанола схожа на звичайне піаніно, тільки має вбудовану пневматичну систему і паперовий ролик з виступами, фактично така собі катеринка. Ті інструменти були дуже популярні колись, але сьогодні їх не більше виробляють, а тих роликів залишилися тисячі і вони вже не мали практичного застосування. Ці ролики мають ширину 25-30 см. і на них була записана музика, надзвичайно чудова музика. Я задумався, як переписати ту музику. Спершу я рахував дірки на роликах самостійно і записував їх вже як ноти, але переписування одного такого твору займало приблизно два тижні, бо кожний таки ролик мав більш ніж 1000 дірок. І раптово мене просвітило, що ці ролики, є ніщо інше, як в певному сенсі стара комп’ютерна перфокарта і залишалося найпростіше. Скорочуючи, скажу, що я зробив машину, певний сканер, котрий зчитував інформацію з роликів, пересилав на комп’ютер, а комп’ютер перетворюючи інформацію в музику і друкував вже готові ноти.
До Львова я привіз із собою ще один інструмент, який складається з двох «струн», які насправді є променями, один інфрачервоний, а інший блакитний, спектр його наближений до ультрафіолету, їх ми можемо націлити в будь якому напрямку і вони працюють, фактично, як лазерна рулетка, просто міряють відстань до об’єкта, а оскільки то є дві абсолютно різної довжини світлові хвилі, то вони по різному заломлюються в лінзі і дуже точно відмірюють відстань, похибка не перевищує 5 мм. Для музики то є дуже незначна похибка, працює інструмент таким чином, що певній відстані відповідає певний запрограмований звук.
Це схоже на лазерну арфу, котру використовує у своїх виступах французький музикант Жан Мішель Жар.
Лазерна арфа, котру він використовує має 8 струн. Мене часто питали, чому я не сконструюю лазерної арфи. Ну по-перше завжди відповідав, що вона вже сконструйована, тому то не було б цікаво, а по-друге планував такий інструмент для навчання дітей, а використання лазера в такому випадку небезпечне для очей, для рук, якщо б ми хотіли зробити видимий лазер, то діти просто повинні би були бавитися в азбестових рукавчках. Щиро кажучи, навіть не знав про Жана Мішеля, знав, що існують лазерні арфи, але не хотів робити нічого такого, хотів зробити щось магічне, щоб звук отримувався з порожнього простору – то була основна мотивація.
Хто з музикантів грав на Вашій «арфі»?
Взагалі першим, хто навчився грати на ній була Ольга Митнік піаністка з музичної академії, котра дуже захопилася тим інструментів. Я побачив, як в неї загорілися очі, коли вона побачила цю «арфу» і одразу зрозумів, що вона просто повинна грати на ній. Окрім неї ще один польський композитор, який проживає в Люксембургу Мартін Віежбіцкий, який також написав кілька малих творів для цієї «арфи». Один з них він виконував на концерті «Gaude Polonia» в минулому році.
А чи хтось з українських музикантів використовував Ваші розробки?
Так, Остап Мануляк, який власне запросив мене на цей фестиваль грав на «арфі» у мене в Кракові.. А мій двострунний інструмент він використав на концерті «Gaude Polonia», разом із скрипалем Остапом Маньком, який грає в Познанській філармонії. Остап скерував один промінь на руку котра тримала скрипку, а інший на руку зі смичком, коли скрипаль грав, то рухи його цифрово опрацьовувало програмування, яке Остап написав сам в середовищі Max/MSP.
Чи у всіх цих випадках використовувалося то саме програмне забезпечення? Чи Ви маєте кілька різних програм?
Спочатку я написав програмування для моделювання різних звукових ефектів, сьогодні воно вже досить таки розширене. Маю кілька різних програм. Одне з них використовуємо в дитячому шпиталю в Кракові для ігрової реабілітації дітей з вадами мозку. Те програмування, яке я презентую тут в галереї «Дзига» має назву «Iter/Eter». Воно складається з кількох частин: з програми, яка дозволяє використовувати мою рамку власне, як арфу, окрім того з допомогою програми «Iter/Eter» ми можемо переглянути історію польської електро-акустичної музики. Це програмне забезпечення є спільним проектом професором Мареком Холоніевським. Варто сказати, що це людина яка найбільше причинилася до успіху. Він піддав дуже багато вартісних і цікавих артистичних і музичних ідей до того інструменту і він власне був тим, хто запросив мене на перший фестиваль. Ми з Мареком здибалися в інтернеті (сміється). Він одного разу написав мені, спитався, коли я буду в Європі і спитав мене, чи не хотів би я приїхати на фестиваль, я відповів, що буду з «арфою». Так то почалося. Візуальний інтерфейс до даного програмного забезпечення написав син Марека Янек Холонівський. Механізм який перетворює звуки був розроблений молодим композитором і диригентом Мартіна Бочковського. Він зараз виїхав з Польщі на якусь стипендію до США, але як тільки потрібно щось поміняти в тій програмі, він завжди є на відстані руки, чи краще сказати на відстані електронної пошти (сміється). Як тільки прошу його про якусь зміну, то вже наступного дня мені приходить нова версія і то власне дуже мило.
Чи є якісь ідеї нового програмного забезпечення?
Зараз, як я вже згадував, я працюю з дітьми в дитячій клініці в Кракові. У зв’язку з тим мені треба було написати програмування яке б вимірювало швидкість і траєкторію руху. Діти ніколи не хочуть вчитися, то відомо, а коли йдеться про реабілітацію, то вони швидко змучуються, але коли йдеться про реабілітацію у формі певної гри, то реабілітація перетворюється на веселий процес, бо тут ми маємо «магічну арфу» і великий екран, на якому міняються картинки – бігають якісь звірята, змінюється анімація, там якийсь метелик раптом пролітає і дитина забуває, що вона насправді робить вправи, діти дуже люблять комп’ютерні ігри, правда ж, а це не просто комп’ютерна гра, тут дитина рухає рукою, чи ногою в порожньому просторі і щось цікаве відбувається після цього – то дуже вдячний тип реабілітації. А поза тим інтерфейсом, програма збирає інформацію про те, як довго дитина бавилася, скільки часу вона витрачала на той чи інший рух. Отже я так собі думаю, що саме з цією ідеєю такої реабілітації ми попали, як то кажуть, в десятку. Зараз ми працюємо на двотижневим пілотним проектом, пишемо нове програмування, а з наступного року починаємо дворічний науково-дослідний проект, саме зараз шукаємо підтримки фондів.
Зараз маємо кілька десятків молодих пацієнтів, наймолодшою з них є дівчинка, яка має лише два з половиною рочки і вона дуже любить бавитися з «арфою». Зазвичай її не можливо заставити, щоб вона хоча б на хвильку зосередилася і порухала кілька раз ручкою, яка в неї трішки безвладна, а з рамкою вона витримує бавитися інколи довше ніж пів години. Були в нас і інші випадки. Один нас дуже здивував. Одного разу привезли хлопчика років дванадцяти після якогось нещасного випадку. Реабілітантка привезла його на візку і посадила при рамці і він собі бавився руками, але не міг дотягнутися до самого верху рамки…ми собі на якийсь час випустили його з поля зору, а він так хотів дотягнутися, що просто зробив зусилля і встав з візка, ми звісно ж одразу підбігли і зловили його, щоб він не впав, але директорка того шпиталю була дуже здивована, як таке могло статися, що той хлопчик раптом взяв і встав з візка. Отже та рамка, та «чудо-арфа» на стільки захоплююча, що може робити такі дива і то заставляє вірити в те, що будемо мати з нею успіх, допоможемо тим дітям.
Я мав питання про те, що є для вас успіх, але відповідь на нього вже по-трохи випливає з Ваших слів.
Більшість людей пов’язує успіх з фінансовим успіхом. Скажу одразу, що з того, чим я зараз займаюся немає великого прибутку. Направду, я постійно вкладаю в ту працю багато зі своєї кишені, навіть коли йдеться про цей пілотний проект. В іншому місці працюємо ще над дослідженнями, то ще один такий менший вже проект, для нього я розробив цілий ряд вправ для дітей з дизлексією, тобто для дітей, які не розрізняють правий і лівий бік. В основному то стосується дітей шкільного віку. Ті дослідження проводимо в більш обмеженому колі, в двох середніх школах в Бельсько-Бялій, то маленьке містечко недалеко від Кракова. Але повертаючись до успіху. Успіх то дивне слово, бо воно одразу асоціюється з тим, що в повні кишені грошей, але для мене успіх полягає в тому, що я можу допомогти тим неповносправним дітям, бо вже від давна конструюю для них якісь інструменти, успіх для мене – це теж усмішки, які я бачу, коли людина користується моїм інструментом, коли мій інструмент подобається людям, а те що зараз я не маю з того стільки грошей, скільки собі люди уявляють чуючи про мої розробки, то мене не турбує. Я вірю, що якщо людина має що запропонувати і йде до своєї мети послідовно, то в кінці кінців це принесе фінансові результати. Можу поділитися своїм рецептом успіху: Щоб добитися успіху, не варто починати з планів про те, що ми зробимо з грошима, які заробимо, бо тоді ми нічого не заробимо, не доб’ємося жодного успіху. В кожен проект потрібно вкласти безліч часу, сил, інколи цілі роки, інколи просто відмовляти собі в безлічі речей просто, аби завершити певний етап роботи. Я вважаю, що людина повинна ділитися тим, що має з іншими, а фінансовий успіх прийде сам собою, точно прийде, але він не може бути абсолютною мотивацією, бо сам проект тоді не буде успішним.
Власне говорячи про фінансовий успіх…Одна фірма, котра хотіла продавати мої «бананові клавіатури» від самого початку була мотивована фінансовим успіхом. Мої перші п’ятдесят клавіатур, котрі я зробив вручну самостійно вдома потрапили через цю фірму до Китаю і вияснилося, що їх там можна дуже дешево конструювати, я звісно втішився, що не повинен буду будувати їх вручну і за свої гроші. А пізніше виявилося, що ті клавіатури продаються в Англії, США, Сингапурі, в Африці і продавалися вони за величезні гроші, я можу сказати, за скільки, за 3.500 австралійських доларів. Я звичайно одразу збунтувався, бо не вірю в заробляння грошей на людській кривді. Мені відповіли, що то спеціальний продукт, не для щоденного використання, одже повинен мати свою ціну. Я проти того протестував, але було вже занадто пізно, бо фірма вже продала цілий ряд тих клавіатур. Але я постановив, що буду надалі робити своє, зробив інші пристрої, цю ж таки «арфу», яку хочу розвивати далі. Вірю, коли та «арфа» буде популярна не в одному чи двох шпиталях, а в двадцятьох, то це й буде мій успіх, я зможу сказати, що був причетний до цього. Ну а як будуть гроші, то добре, проте не зрозумійте мене неправильно, прошу не думати, що я такий абсолютний альтруїст, який розкидається грошима, я вважаю, що гроші повинні бути і у достатній кількості. Хтось мені колись сказав таку річ, правда скажу то в такій м’якшій формі: «Гроші, як добрива, як гній – якщо їх порозкидати по полю, то вони зроблять багато добра, а коли їх зібрати в одному місці, то просто будуть смердіти».
А як виглядає справа з патентом ну вашу «арфу»?
Насправді її не можливо запатентувати. Основним її елементом є інфрачервоні промені, а їх не можна запатентувати, бо це фізичне явище. Це те саме, коли б хтось хотів запатентувати повітря, або сонце. Я вважаю, що в ній немає жодних, так би мовити, відкриттів, вона поєднанням певних незалежних технологій. Але якщо б хтось хотів вкрасти мою ідею, то звісно міг би то зробити і я міг би пробувати з ним за то судитися, але насправді мені буде важко довести сам факт крадіжки, бо достатньо змінити колір, чи форму, чи будову і то вже буде зовсім інший пристрій. Але така крадіжка просто не оплатиться, бо великі музичні фірми, які фінансово забезпечені достатньо для виготовлення таких «арф» не можуть собі дозволити вкрасти таку ідею, бо хтось навіть на стільки дрібний як я, дрібний в значенні фірми, бо я є фірмою – одноосібною, але фірмою, може швидко збагатитися на судовій справі з такою великою фірмою, а особистим людям така крадіжка не оплатиться, бо цей пристрій складається з кількох технологій: тут і електроніка і програмування і музична теорія. Я такий щасливий чоловік, який зміг поєднати ті технології в одному пристрої, але з того, що я бачу, не знайдеться багато таких людей, які можуть щось таке зробити. Мені не раз говорили що я поєдную в собі багато різних вмінь, то з одного боку виникає з моєї освіти, трохи з роботи, але найбільше з того, що я завжди всім цікавлюся і коли щось не можу зрозуміти, чи зробити, то я буду сидіти в бібліотеці, читати і врешті знайду вихід, оскільки працював з фортепіанами, то вмію підібрати правильне дерево, правильно його вистругати, правильно обробити метал, пластик, і багато іншого. Не хочу хвалитися, але я вважаю, що більшість людей просто не вміють того, бо така пересічна, скажемо, людина, котра встає зранку на роботу, працює вісім годин, вертається додому і вечеряє перед телевізором. Більшість людей, і я не говорю то з браку поваги, то прості спостереження виконують свою роботу і не цікавляться нічим поза нею, а я вважаю, що я щасливіший в цьому плані, бо створив собі свій власний світ, я працюю тоді, коли в мене порожніє в холодильнику, проте я працюю не зважаючи на те, чи сьогодні неділя, чи свято…Хтось мені, зрештою колись сказав таку цікаву мудрість: «Якщо ти знайдеш собі справу, яку любиш, то не будеш змушений працювати жодного дня в своєму житті». Не можу то радити всім, бо воно не завжди діє, інколи я в тому гублюся, часто така праця б’є мені покишені: є часи, коли я відчуваю себе багатим, а бувають і такі часи, коли грошей просто нема.
Але повертаючись до питання про крадіжку ідеї, повинен сказати, що немає потреби її красти, бо якщо хтось хотів би збудувати таку «арфу», то я можу охоче допомогти в її конструюванню, бо сам пройшов через масу дрібніших і більших труднощів, поки та «арфа» побачила світ. Я з задоволенням розповім, як уникнути помилок при будівництві такого інструменту.
Цікавий у Вас такий шлях від музики через електроніку та ІТ і знову до музики.
Я пам’ятаю, коли в ліцеї були такі курси підготовчі до праці, одного дня потрібно було прийти і сказати ким я хочу бути, більшість говорили: «я хочу бути водієм трамваю, електриком, інженером і т.д.», а я не знав, що сказати і запитував батьків: «А що я повинен сказати в школі? Я не знаю, чим я хочу займатися» і я памєєятаю слова мого батька, він сказав: «Будь відкритий до світу і то в результаті приведе тебе до чогось», але він сказав, що з того що він бачить, а я тоді цікавився електронікою, ще з п’яти років, тоді звичайно не було комп’ютерів, я конструював якісь радіа, літаючі моделі літаків, і він сказав «Як на мене, то з того, що я бачу то твоєю професією буде поєднання твоїх музичних зацікавлень і тієї тяги до електроніки» і так власне і сталося (сміється).
То Ви, певною мірою, є такою «людиною доби ренесансу».
Не хочу порівнювати себе з якимись такими великими історичними особами, але дуже багато людей, навіть не зможу перелічити, скільки саме, неодноразово казали мені, що я є Леонардо Да Вінчі 21-го століття. Я б не хотів хвалитися, не буду ходити і говорити всім «О! Я Леонардо Да Вінчі», навпаки, коли мені хтось скаже якийсь комплімент, чи похвалить мене, то я відчуваю моральну відповідальність. Коли є хтось, хто вважає, що я можу стільки всього зробити, то щоб їх не зрадити, щоб вони не сказали в певний момент «А! він тільки говорив, що Леонардо Да Вінчі, чи Христофором Колумбом, чи наприклад Гагаріном…», ну але в космосі я ще не був (сміється).
